Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

дзвонила в обідню перерву Петрові на роботу. У голові тільки одна думка: коли я зустріну Оліну. Вона не сиділа на площі, коли я після обіду йшла від автобуса; її не було біля мами за прилавком, коли я пішла в магазин по хліб і каву; вона не прийшла ввечері до нас. Навіть її малу сестричку я не бачила.

Сіре небо падало на річку, коли я в четвер увечері йшла до дядькової хати, у сараї горіло світло, пахло воском і медом, як завжди, навколо гарячої лампочки кружляв пил і тирса.

— Привіт, хлопці, — привіталася я, і раптом мені стало страшенно шкода всього.

Того, що сталося, і того, що ще станеться. Ці знайомі запахи, речі, нас троє, і нічого не буде, як раніше, зосталося тільки декілька митей. Дядько сидів на стільці й спостерігав, як Зденєк забивав молоточком маленькі цвяхи. Вони ремонтували рамки для вуликів. Наближалася сьома година, і я знала, що дядько підведеться й піде до пивниці. Зденєк у робі стояв навколішки під електричним світлом на бетонній підлозі, довкола нього — дерев’яні рамки, банка з цвяхами. Руки тремтіли, і я засунула їх у кишені, хилиталася на носочках. Дядько зняв із гачка біля дверей жилет і, коли проходив повз мене, руками провів по волоссю над чолом, такий грайливий жест, як у дитинстві. Він щось підозрює? Мені здавалося, що хоча він нічого й не сказав, усе знав. Ми залишилися самі. І все відразу було сказано, я не змогла б це довго стримувати. Я навіть не знала, як це все з мене висипалося.

Зденєк спочатку мав такий вигляд, ніби зовсім не розуміє моїх слів. Він сидів на землі біля незавершеної роботи, дивився не розуміючи поперед себе. Ніби було неможливим, що ми двоє, знаючись від дитячих років, уже не будемо разом. Я сиділа на хиткому стільці, який звільнив для мене дядько, і дивилася, як у Зденєка затрусилися руки.

— Що ти таке кажеш, Гано?

Я закусила губу.

— У тебе хтось є?

Я кивнула.

— Ти не можеш мене ось так покинути…

У мені піднялася хвиля жалю, я знала, що ці хвилини будуть найважчими.

— Ти не можеш лишити мене самого в тій хаті… — поглянув він через плече в напрямку, де на схилі стояв їхній сумний, занедбаний дім.

— Я не думаю, що це тільки моя вина, Зденєку, що ми розходимося.

— Але ми одне одному належимо.

— Я теж так думала, але…

— Що я зробив не так?

— Власне, ти вже давно нічого не робив. Узагалі нічого.

— У мене немає нікого іншого…

Я підвелася й ходила туди-сюди, раптом співчуття переросло в злість на його слабкість. Але я видихала ці напади злості, щоб не завдати йому ще більшого болю. Він стояв на колінах серед розкиданих цвяхів і шматків дерева, похнюпивши голову. Потім підвівся і теж почав ходити туди-сюди, він нагадував мені бджолу, яка влетіла в кімнату й вдаряється об стіни й віконне скло.

Зрештою, ми в сараї провели майже дві години, це було вже втомливо, мені здавалося, що ми обоє щось говоримо, хоча й знаємо, що це зайве. Мабуть, у такі моменти просто треба говорити, навіть якщо це безглузді чи порожні речення. У мене ніби все тіло було проколоте шпильками. Зденєк трохи заспокоївся. Своїми гарними блакитними очима він дивився то на підлогу, то на мене.

— Щось узагалі зміниться? — запитала я, але не знала кого. — Ми всі тут усе ще будемо, бо просто сюди належимо: ти, я, дядько Венца. Тільки ми двоє будемо тепер друзями, але ми можемо про все говорити, як і раніше…

Обійми, коли він підвівся, були обережними, я його змусила. Він був, наче мій брат. Того я, щоправда, ніколи не обіймала, бо це в нас у сім’ї було просто неможливо. Він ішов непевними кроками вгору по доріжці. Я вийшла за ворота й попленталася вздовж ріки додому. Тепер у мене двоє братів. Я перебирала це в голові, і дорога тривала довго. Я дійшла аж на протилежний кінець села, до школи. Три роки тому я в це ще вірила. Що ми одружимося зі Зденєком, я вивчуся на вчительку й колись у місцевій початковій школі вчитиму наших дітей. А що це я, власне, казала щойно? Майже нічого з того не є правдою, не може нею бути. Ніщо не буде, як раніше: школу знесуть, дядькову хату біля річки знесуть разом із сараєм, натертим мастилом, ми вже не будемо разом, ми троє. Зрештою знесуть і хату Конопків, яка спочатку мала залишитися, ми всі розбіжимося по квартирах у панельних мікрорайонах, які отримаємо як компенсацію.

Безкінечний день. Ми чекали людей із етнографічної комісії вже понад дві години. Дядько сидів за столом у кухні, був одягнений у штани від костюма й білу сорочку. Бабуся лишилася лежати в спальні, а я від нудьги витирала пил на полицях. Дядько мене вмовляв, щоб я не йшла. Я кепкувала з нього, що він боїться працівників музею.