Анастасія Винник - Коли повертається веселка

Він записував, розпитував і знову записував, і весь час ловив себе на думці, що він теж сам, що йому скоро тридцять дев’ять, а не має дітей. Що він утомився від Софії, що вона тримає його залізною хваткою, спекулюючи тим, що він її жаліє. Він слухав Таню, і чим більше вона говорила, тим більше він хотів мати власних дітей, щоб так, як вона, переживати за них, страждати і перед обличчям смерті думати не про себе, а про дітей.

– Ніби все, – сказала Таня, і після короткої паузи промовила: – Ні, ще одне… Моє прізвище Зоріна. Я змінила його.

Михайло згорнув блокнот:

– Я все зрозумів. До Києва полечу завтра, а поки що пошукаю щось у Неті і зателефоную до одного хлопця, він мені винен. Він обожнює перетрушувати спідню білизну непростих людей і їхніх нащадків. А Рій, виходить, був непростим дядьком.

Таня звелась на подушки і схопила Михайла за руку:

– Ти знайдеш його, я вірю.

Вона заглядала йому в очі, немов там ховалась відповідь на найважливіше питання в її житті. Потім відпустила його руку і дістала із сумки гаманець.

– Ось, візьми, – Таня простягнула Осоці банківську картку, – тут достатньо грошей.

– Розуму позбулась? Я не братиму.

Осока нахилився і поцілував її в щічку.

– Я зроблю все, що зможу. Тримайся, я не дозволяю тобі розкисати. Коли я приїду, щоб ти була як огірок! – Він подивився на підлогу й усміхнувся. – Уявляю, як буде сваритись санітарка, збираючи ці кульки.

Він уже виходив із дверей, коли Таня покликала його.

– Якщо я тебе не дочекаюсь… ось, – Вона витягнула із сумки грубий зошит. – Це мій щоденник, віддаси його сину.

Михайло насупився:

– Не смій так казати, не смій втрачати надію, це злочин проти твого сина. А ще ти обіцяла стати моїм замом! – Він погрозив Тані пальцем.

В якусь мить в її очах загорілась іскра надії – і одразу ж згасла. Такі малесенькі вогники спалахують в очах дітей, які ще вірять у казки і чари.

– Я тобі телефонуватиму, – сказав Осока і вийшов з палати.

Щойно двері за ним зачинились, Таня подзвонила лікарю.

За кілька хвилин Тарас Олегович стрімко зайшов до неї.

– Давайте швидко, маю багато справ, – сказав він.

Найбільше дратувала в лікарні квапливість лікарів. І хірурги серед них найбільше поспішали. Таке враження, що десь на них чекає щось значно важливіше, аніж пацієнт зі своєю хворобою. Це «щось важливіше» таїться у неквапних теревенях із гарненькими медсестрами, у розгляданні каталогу з автомобілями за горнятком кави, у балачках по телефону з ландшафтним дизайнером. Чи може дорівнятись до цього пацієнт? Він же лише машинка для друку грошей.

Одного разу Таня йшла коридором і побачила розгублену жінку. Її голова була забинтована, а в долоні вона тримала таблетки й капсули.

– Вам допомогти? – запитала Таня.

– Їх так багато, – сказала жінка, дивлячись на свою руку. – Я не знаю, що з ними робити…

– А лікар дав вам схему приймання ліків?

– Ні.

– Хто ваш лікар?

– Симоненко.

Таня прочитала всі інструкції та на аркуші накреслила таблицю. Вертикально розмістила назви ліків, а горизонтально – години прийому. Із цією табличкою вона пішла в ординаторську. Там був майже весь персонал і стояв неймовірний гомін.

– Почекайте за дверима, – поважно сказав Симоненко, навіть не поглянувши на таблицю.

Таня вийшла з ординаторської і залишила двері відчиненими. Стоячи до дверей спиною, лікар продовжував розповідати про переваги свого нового авто. Потім обернувся і з невдоволеним обличчям хотів зачинити двері. Але Таня його зупинила.

Вона зайшла в ординаторську і сказала Симоненкові, що він безсердечна істота, що не має права називатися лікарем, і що його пацієнтка, яка чекає на його допомогу, вклала вагому частину у його новий триклятий автомобіль. І хоча б із цієї причини він повинен приділити їй більше уваги. Гомін затих. Лікарі один за одним вискочили з ординаторської, а Симоненко вткнувся носом у таблицю.

– Обережно, – сказала Таня, – на підлозі кульки.

Тарас Олегович із невдоволеною гримасою подивився спочатку на підлогу, а потім на квіти:

– Це ваш редактор буянив? Я ж сказав, що квіти приносити не можна… – він схилив голову до плеча. – Слухаю вас.

– Маю до вас прохання…

Таких прохань Тарасу Олеговичу чути ще не доводилось. Вислухавши хвору, він вийшов у коридор, тихенько зачинив за собою двері в палату і задумано підійшов до вікна. Внизу він бачив Осоку, той розмовляв по телефону і ходив туди-сюди біля машини. Проходячи повз сестринський пост, Тарас Олегович наказав забрати квіти із палати Ладної та пішов далі по коридору.

Він давно так не бігав, і за дві хвилини опинився внизу. Осока вже сідав у авто.

– Ей! – закричав Тарас Олегович. – Зачекайте!

Михайло зупинився.

– Ви добре знаєте сина Ладної? – запитав лікар, підійшовши до нього.