Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Старі друзі вибухнули гучним реготом, від якого завмерла вся челядь, що знаходилась поблизу, бо люди вже давно не чули у цих стінах таких веселощів, від чого і їхні роти порозтягались у широких усмішках.

— Відведи хлопця у покої для гостей, — трохи заспокоївшись, промовив власник замку, — та гляди там, — і він помахав перед носом дівчини пальцем.

Дівчина вкрилася густим рум’янцем і, повернувшись, вийшла з кімнати, щоб провести свого коханого у Південну вежу, де знаходились потрібні багатоярусні покої. Замок сера Джонатана був найбагатшим у цих краях.

— Я не можу сидіти там один. Проведи мене до свого батька, нехай дасть мені якусь роботу, бо я не звик сидіти склавши руки, — йдучи слідом за Заріною, говорив Харольд. — Та ще мушу повідомити своєму королю, що маю трохи затриматись по причині свого одруження. Добре, що зараз більш-менш спокійно і ніякі походи не передбачались. То, може, ще й трохи побуду тут гостем.

— Не гостем, а сином. Це вже твоя рідна домівка, — з ніжною усмішкою на вустах, поправила його Заріна.

— Вибач, ще якось незвично. А ти знаєш, я зовсім не пам’ятаю своїх батьків. Вони обоє повмирали, коли я був ще зовсім маленький. І спочатку мене взяв під свою опіку мій дядько, двоюрідний брат матері, потім віддав у пажі нашому світлому королю. Коли він помер, королева, до якої я прив’язався, як до матері, так і залишила мене при дворі, хай Творець дарує їй довгі роки життя за безмежну доброту та ласку до нещасного сироти.

«То Харольд, напевне, зростав разом із принцом, якого хотів бачити мій батько своїм зятем, і вони разом гралися та ділились своїми таємницями. Цікаво виходить. Хоч би Харольд ніколи не взнав про таємні бажання батька», — подумала Заріна, а вголос сказала:

— То ми з тобою обоє зростали без матері, — і Заріна з зовсім материнськими палкими почуттями поцілувала Харольда у смагляву щоку, чим сколихнула його серце, яке почало битись, мало не вискакуючи з грудей.

— От ми і прийшли. Ляж та трохи поспи. Я теж так зроблю, але у себе, — промовила дівчина, завівши лицаря у гарно прибрані покої та показавши пальцем на широке ліжко під блакитним балдахіном, і тихо вийшла, залишивши його самого згадувати кожну хвилину всіх дивовижних подій, що відбулись за останні години найказковішої у його житті ночі.

Він ліг поверх блискучого атласного покривала з великими китицями по краях та, думаючи про майбутнє весілля, що навіки поєднає його з цим тендітним створінням небесної краси, так і заснув, з радісною усмішкою на вустах.

А в замку тим часом швидкими темпами йшли приготування до весілля. З усіх кінців краю прибули найкращі майстри своєї справи, які шили, гаптували сріблом та золотом, спритні та вправні ковалі кували нову широку браму з найсучаснішим малюнком, ліхтарники робили нові світильники, що мали засвітитись уздовж темних довгих коридорів між вежами. Пекарі пекли хліб, кондитери виготовляли різноманітні солодощі і з приміщення, де все це робилось, линули пахощі, від яких рот миттєво наповнювала слина. Ювеліри виготовляли нові вишукані прикраси, достойні царської голови, рук та шиї. Садівники висаджували новомодні кущі та дерева, розбивали великі клумби з екзотичними квітами. Челядь замку їм допомагала і ще покликали жителів довколишніх сіл, бо все ж не вистачало робочих рук.

Навколо мили, шкребли, витирали, фарбували, натирали, вкривали лаком, сріблом та позолотою і скрізь стояв одурманюючий коктейль різноманітних запахів, від яких злегка паморочилось у голові і хотілось закрити носа та очі.

Харольд теж брав участь у цій роботі, поперемінно допомагаючи то ковалю, то садівникам у їх нелегкій роботі, на якій теж непогано розумівся.

Снідали, обідали та вечеряли всі гуртом, не ділячи між челяддю та господарями. Якось сер Джонатан, передаючи симпатичній помічниці однієї з двох головних помічниць головного кухаря соусницю, грайливо ущипнув її за пухку щічку, від чого дівчина густо почервоніла, а всі навколо зайшлись від голосного добродушного реготу, який зовсім не сконфузив веселого господаря, і він ще раз ущипнув дівчину вже за другу щічку.

Скрізь панувало душевне та сердечне ставлення і взаємодопомога. Ніхто ні на кого не кричав, не примушував робити непосильну роботу. Скрізь чувся веселий сміх та жарти. Створювались пари хлопців та дівчат, що симпатизували одне одному, а то й справді закохувались майже з першого погляду. Знаходили собі подругу чи друга і люди більш старшого віку, вдови та вдівці. І всі сміялись, дивлячись на те, як п'ятдесятилітній сивий чолов’яга червоніє при появі жінки, на яку він кинув оком.

Невтомний сер Джонатан носився, як накручена дзиґа, скрізь встигаючи та даючи безкінечні поради, до яких особливо ніхто не дослухався, бо у своїй більшості вони були абсолютно марними. Але всі його чемно вислуховували, шанобливо схиливши голову, скільки б сер не говорив і якими безглуздими б не були його слова та поради. Тут зібрались найкращі майстри, яким будь-які поради були просто непотрібні і виглядало просто кумедно, як вчений, що спеціалізувався на гірських мінералах (а сер Джонатан був саме ним), та мав безліч ступенів та нагород у своїй галузі і за своїми новими розробками, дослідами та науковими працями не бачив реального світу, давав кондитеру пораду, як правильно накладати безе на торт або тістечко, чи ковалю — який нахил має мати квітка, яку той саме вигинав на вхідній брамі,