Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

На даний час сер Джонатан відкинув свої навіть найнагальніші справи й активно ринувся у саму гущу подій, стараючись кожному допомогти, потиснути руку чи погладити по голівці, бо з матерями, що працювали зараз у замку, часто приходили цілі зграйки дітей, яких не було з ким залишити вдома, позаяк решта сільських родин і навіть старші люди з ранку до ночі були у полі, бо саме настала найгарячіша пора року — посівна.

Діти придумували собі різні ігри та з вереском носились по широкому подвір’ю, але при найменшому зауваженні замовкали та з широко відкритими від захоплення очима починали спостерігати за тонкою та майстерною роботою молодого, ставного та вродливого коваля, до якого їх тягло, немов магнітом. Малі бешкетники тихенько підходили та, ледь чутно дихаючи, спостерігали, як з-під вправних сильних пальців, звиваючись, виповзає то дзвіночок, то ромашка, то конвалія або чудова та досконала у своїй надзвичайній красі, троянда, що ними майстер саме всипав другу вхідну браму.

Сер Джонатан теж підходив до дітлахів та й собі, затамувавши подих, спостерігав за спритними рухами талановитого хлопця, а коли той робив короткий перепочинок, починав роздавати всім солодкі льодяники, якими завжди були напхані численні кишені добродушного вченого.

Заріна теж не сиділа без роботи. Вдень вона допомагала кондитерам, а півночі сиділа та оздоблювала ручною вишивкою нічні сорочки свого майбутнього чоловіка, якого з кожним днем кохала все сильніше та сильніше. Молоді бачились дуже рідко, хіба за столом, а зустрічатися потай не дозволяв суворий та древній етикет, бо дівчина мала як зіницю ока берегти свою цноту і добре ім’я своїх батьків та дідів. Якщо ж якась не надто розважлива красуня не поважала ці звичаї та, ховаючись по темних кутках, потай з кимось зустрічалась, з нею переставали розмовляти і родичі, і знайомі. Дім, в якому вона жила, обминали десятою дорогою, а ворота вимащували кінськими кізяками. Батьки або йшли з дому самі, або його мусила покинути донька, що розтоптала його честь та заплямувала добре ім’я усіх пройдешніх та прийдешніх поколінь.

Тому Заріна та Харольд снідали, обідали та вечеряли мовчки, не сміючи підняти одне на одного очей, а проходячи поруч, лиш злегка, непомітно для інших, торкались коханої чи коханого рукою, з нетерпінням чекаючи дня весілля, який мав настати вже через три дні, які молодятам здавались трьома роками. Але таке очікування було варте того.

З усіх кінців краю поволі починали з’їжджатись численні родичі, друзі, знайомі та просто приятелі з багатими дарами. Вони поселялись у десятках кімнат Південної вежі, а потім неквапливо розгулювали великим розкішним маєтком. Деякі прохали, щоб їм опустили міст, бо хотіли пройтись та подихати свіжим лісовим повітрям. Та на міст не завжди знаходився час і вільні працівники, тому вередливих гостей просто перевозили на човні, що додавало прогулянці ще більшого шарму та романтики.

Харольд також любив такі прогулянки. Він сідлав свого вірного Енселона, якого перевів опущеним мостом того ж ранку, коли трохи відпочив та виспався і поставив коня у прохолодну, пахнучу свіжим сіном, конюшню в компанії породистих скакунів, до яких, як на племінний завод, звідусіль привозили породистих кобил, щоб потім за гарну ціну продати їхнє потомство.

Та серу Джонатану до цього всього не було ніякого діла. Він жив у своєму вузькому світі. Усіма справами в середині замку та за його межами займався старий та мудрий сенешаль разом із п’ятьма своїми помічниками, в тому числі і кіньми.

Господарськими ж справами переймалась ще молода, але дуже досвідчена ключниця і домоправителька в одній особі. Ці двоє вважались серцем та мозком маєтку, без них не вирішувалось жодне питання.

Тільки дуже гоноровий та владний кухар сам вирішував, коли і що має готувати. І коли йому починали вказувати, чоловік просто знімав свій білий фартух та ковпак і просив його розрахувати, на що всі починали розмахувати руками і просити, щоб кухар вернувся назад на кухню, так як його справжні витвори кулінарного мистецтва славились далеко за межами маєтку.

Поволі наближався довгоочікуваний день, в який закохані Заріна та Харольд поберуться та заживуть довгим та щасливим життям, як вголос і подумки всі їм того бажали, бо навіть тим гостям, що прибули з найдальших кінців краю та з-за кордону — з батьківщини батька Заріни — і заселили всі поверхи Південної вежі, красива і, на диво, сором’язлива пара відразу припала до душі. І в замку тільки й мови було, що, живучи на одному подвір’ї, вони так чемно себе поводять і не заграють одне з одним.

Молоді гості ввічливо посміхались, а старі, поважні та мудрі схвально похитували вибіленими часом головами, що на їхній мовчазній мові означало найвищу ступінь похвали такій поведінці.

Харольд, який за характером був надзвичайно добрим та м’якосердим романтиком, завжди жалів сивоголових старців і по мірі своїх сил старався всіляко їм допомогти. От і зараз, в останній день перед весіллям, хлопець носився численними поверхами, бо всі кликали веселого, розумного лицаря посидіти з ним та випити скляночку зеленого духмяного чаю, або просто помилуватись його на рідкість чесним, відкритим, мужнім та вродливим обличчям і, в глибині душі, по-доброму заздрили Заріні, що вона йде заміж за чоловіка, який буде для дівчини справжньою міцною опорою у сьогоднішньому непростому світі, чоловіком, що, як знали ці мудрі старці за багаторічним досвідом, зможе стати для неї і коханим мужчиною, і захисником, і порадником та справжнім другом у будь-якій ситуації.

І от нарешті все було готове. До замку привезли весільну сукню молодої та вбрання молодого, майстри до кінця виконали свою роботу і хотіли відкланятись, та їх усіх запросили залишитись на весілля і вони з величезним задоволенням погодились, бо то була рідкісна можливість відвідати майже королівське весілля.