Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

дня Стефка ніяк не могла заснути. «Боже миленький. Щось на душі мені тисне. Така дорога далека. Чи добре я роблю, Боженьку, шо їду до того Куйбишева?» Село ще додивлялося свій передранковий сон. Десь гавкав собака. Десь покрикувала якась птаха. Було чути, як Борис розщібнув у стайні двері, запряг коня, як свистів його батіг. «Уже мало би сіріти», – думала Стефка. Вона ще раз перемацала в торбині все, що зібрала. «Сорочка собі, сорочина Мартинови, дрібка хліба – та й увес маєток». Мартин іще спав. Розбудила аж тоді, коли розвиднилося.

Потяг їхав так довго, що Мартин уже втомився дивитись, як мигають за вікном дерева. Спочатку йому навіть подобалося хапатися за них поглядом і спостерігати за тим, як вони зникають. Згодом просто заплющував очі й дрімав. День поволі переходив у ніч, ніч – у день.

– То ви такой до Куйбишева? – запитала Стефку біловолоса молодиця, що сиділа навпроти них.

– Так, – похитала головою Стефка.

– І я в Куйбишів. Ви вже там були?

– Нє.

– І я нє. Але чула, що там роботи багато. Завод будуют. Думаю, може, напитаю яку роботу, – знизала плечима. Сказала, що називається Ганна Величко, живе у Вижниці, має п’ятилітню доньку й що колись працювала в Німеччині, десь біля Маґдебурґа. – А ви відки?

– З Рожнева, – була малоговіркою Стефка.

– О, то ми земляки, – втішилася Ганна. – А це ваш син?

– Так. Їдемо разом. У теперішні часи з копійков трудно.

Заскрипіли колеса. Потяг різко зупинився.

– Куйбишев, – почув Мартин голос провідника. Навколо почали метушитися люди, тягнути свої валізки, торби.

То був не вокзал, а вокзалище. Ціла купа народу висипалася з вагонів. Гул, цокання валізок, човгання черевиків, голосні перекрикування подорожніх. Та що Мартин міг знати про інші вокзали? Він лише з острахом оглядався, щоб не відпустити Стефчину руку. Ганна теж оглядалася, зупинялася, щось розпитувала в перехожих, ішла далі. Була тривожною? Може. Мартин уперше боявся загубитися? Так.

У бараці було прохолодно й вогко. Висока, міцна й не дуже привітна жінка в білій хустині, зав’язаній під бороду, показала їм, де можуть приміститися, і пішла собі. «Осьдечки я буду спати», – подумав Мартин і сів на свій матрац. Йому ще досі тремтіли ноги від довгої їзди в потязі.

У Стефці ворухнувся страх. Що можна чекати від цього бараку, від чужого світу й від цієї люб’язної Ганни? Невже тут Стефка не довіряла нікому? Майже.

– Ви мене не бійтеси, – розвіяла Стефчині сумніви Ганна. – Зі своїми легше триматиси, як із чужими.

Стефка кивнула. Далі сіла на твердий матрац і зітхнула. Ганна ще довго, хоч трохи стомлено, щось проказувала до Стефки, розповідала про свою донечку. Далі вийняла з валізки хліб, розламала на трьох. Стефка спершу знітилася, а далі й свій розламала. «Хто ділиться хлібом, той ніколи не буде голодний», – казала колись її баба.

Стемніло. Дощ цілу ніч хлюпав у вікно. Шумів вітер, потрушуючи тоненькою шибкою. Стефка не спала. Вона вдивлялася в безмежну темінь і шукала в ній відповіді, як має завтра втаїти, що не бачить. Чула човгання черевиків, чиїсь голоси. Нарешті розвиднилося. Поки Стефка встала, Ганна вже була на ногах. Снідали разом, сидячи на матраці. Який то добрий був хліб, яким знову поділилася Ганна! Стефка казала, що не треба, що має свій, та Ганнина люб’язність була щирою. Молодиця ходила навшпиньках, щоразу позираючи на інші матраци, чи не розбудила часом кого.

До заводу йшли разом. Мартин залишився в бараку. То був високий, майже літній день. Під ногами ще хлюпали калюжі від учорашньої грози. «Нині має бути тепло», – сказала собі Стефка. Вона непомітно торкалася ліктем до Ганни. Та бачить, куди йти. Якось на диво легко розговорилася. «То чого ти не лишиласи в Німеччині?» – запитала Ганну. «Нас усіх відправляли додому». – «Сама їхала?» – «Туда – із сестрою, назад – сама». Ганна сказала, що живе без чоловіка, доглядає хвору маму. Скільки всього можна почути від людини дорогою на роботу, і як мало від того, кого видиш щодня. Стефці відлягло. Та коли згадала, що сліпа, відразу знітилася, згорбилася, наче підмінив хто.

«Людина може втаїти хворобу, та не сліпоту», – казала Стефка. Ганна відразу помітила, що зі Стефкою щось не так. Вона натякала, але не почула відповіді. Стефка вирішила, що нікому не скаже про свою недугу. Навіть Ганні. Не сказала. Лише просила Бога, щоб їх записали разом. Чи то Ганна просила. Записали.

Вони працювали на цеглі. Стефка старається, пальцями перебирає кожну цеглину, обмацує. Ганна бачить, що Стефка не дає собі ради, та й на її купку своє кладе.

Як стовп, виріс перед ними начальник. «Нє справляєтєсь…» – каже. «Ну чому не справляємось…» – відказує Ганна. «Ви нє в колхозє», «страна трєбуєт», «работать нада на совєсть», «подводітє», «за нєвиполнєніє плана» і щось таке молов той начальник, що Ганні аж смішно стало. «Мабуть, усміхнулася», – подумала Стефка, бо начальник соковито лайнувся й пішов. За годину заглянув іще раз. Знову згадав матір. Стефка не розуміла, чому він Ганну лає, а не її. Вона чула, як швидко та перебирає руками, як не розгинає спини. У кінці зміни зрозуміла, що Ганна працювала за двох. Наступного дня теж.

Коли Стефка хвилювалася, то потирала своїми маленькими кулачками очі, наче хотіла, щоб вони почали бачити. Сьогодні її очі були як ніколи червоні. За Ганну гризлася. Начальник помітив,