Ріо Кундер - Panicoffski

Освальдом роману частку матеріалів, які одержав з Арґентини у пакунку разом із рукописом від Панікоффскі. Це були якісь вирізки з журналу кириличним шрифтом. Як я з'ясував пізніше, віддавши на переклад, це були статті, які Освальдо писав до українського часопису для любителів мандрів «Задзеркалля». Коли я їх прочитав, то збагнув, що вони можуть вдало доповнити роман, бо багато говорять про почуття і стан душі самого автора. Перша стаття про Арґентину й Чилі належить ще до лондонського періоду життя Освальда, коли він вперше відвідав «країну своєї мрії». Дві ж бразилійські статті написані вже після його остаточної ескапади до Арґентини. Як видно, Бразилія після історії з Фабіаною стала для нього нездоланним маґнітом.
La Vida Es Un Carnaval: Арґентина і Чилі фестивалять

…Життя — то є карнавал, і краще жити співаючи…

(Селія Крус)

Цей епіграф, що відображає невмирущий оптимізм латиноамериканців, я взяв зі знаменитої пісні королеви сальси Селії Крус. Її слова постійно крутилися в голові ті два з гаком тижні, що їх поділив між загадковою і трагічно пам'ятною зі шкільних політінформацій про Луїса Корвалана Чилі й батьківщиною танґо. Весь час в обох країнах я абсолютно ненавмисно потрапляв з фестивалю на фестиваль і зрозумів, що проста філософія Крус є гаслом навіть цих найбільш «європейських» представників Південної Америки. Треба сказати, що час видався оптимальним. Були останні дні літа (а літо там, звичайно ж, закінчується в лютому), і наставав оксамитовий сезон — час збирання врожаю винограду й виробництва нового вина у всесвітньовідомих чилійських та арґентинських центрах виноробства. Культура вина тут настільки важлива, що до цієї події зорганізовують вуличні торжества під назвою «Вендімія». На Вендімію я потрапив у чилійському місті Ля Серені, а потім застав її і в арґентинській Мендосі. До тихоокеанського курортного містечка Вінья-дель-Мар я прибув акурат на однойменний поп-фестиваль, а до Буенос-Айреса точнісінько в перший день Тижня танґо. Додайте сюди ще трансляцію карнавалу з Ріо на телебаченні й розмову з його очевидцем у Буенос-Айресі… Що називається, пощастило… А може, й ні, може, вони весь час щось святкують? Адже «навіщо плакати? Життя — то є карнавал, і краще жити співаючи…»

Червону руту не шукай в Аргентині

Та про все по порядку. Мріяв про Аргентину як про щось недосяжне й романтичне змалку. В ті часи, коли з Радянського Союзу за кордон (майже виключно, за кордон соціялістичний) їздили обрані одиниці (й то в ґрупах і лише якщо в райкомі партії могли відповісти на запитання, хто такий Банісадр, Корвалан і Освальдо Дортікос), Аргентина видавалася якоюсь иншою планетою, яка начебто існує, але щоб там висадитися, треба бути презентером Клубу кіномандрівників Юрієм Сенкевичем. Неясні її обриси поставали з деталей, що потрапляли до уваги з дитинства, але якось ненавмисно й неусвідомлено. То улюблений книжковий герой станцює танґо з течкою документів на громадянина Корейка, то вирине щось десь про арґентинця Че Ґевару (правда, нечасто, бо дуже вже патлатий був як на смаки ЦК КПРС). Ще запам'ятався радянський фільм чи то про комуністів, чи то про терористів під назвою «Це солодке слово «свобода», де кілька литовців грали арґентинців, що риють кудись тунель. Потім, здається, всі хороші гинуть, а я ще думав, що ж воно там діється в тій Арґентині? А потім 1978 року на телебаченні показали майже у повному обсязі чемпіонат світу з футболу в Арґентині. Оце був шок, що ще збільшив той романтичний ореол! Якими елеґантними й модними мені, школяреві, від якого вимагалося офіцерської скоби на ненависних уроках початкової військової підготовки, тоді здалися шевелюри й гра чемпіонів світу Кемпеса, Пассарелли, Люке й Віші, як знаменито для звиклого до кволого вболівання а-ля «ма-ла-ци!» на Республіканському шаленіла арґентинська публіка на стадіоні «Рівер Плейт»! (Мало хто в Україні знав про криваву аргентинську хунту того часу, за якої симпатики лівої ідеї зникали без сліду, — багатьох скидали до моря з гелікоптерів. Хунта ж скористалася з чемпіонату для посилення свого авторитету.) А потім уже в час конання комунізму я познайомився зі справжньою живою арґентинкою, та ще й якою! 1989 року український комсомол, як і всі тоді, перебудовувався. Під його проводом було зорганізовано у Чернівцях перший фестиваль української пісні «Червона рута», де зібралися зовсім не ті, що співали прийнятні за комуністів «Ой, поїхав за снопами», а навпаки, там був і «підпільник Кіндрат», і всякі тобі «наркомани на городі», і «ганьба!», і чого там лишень не було. Залучили й иноземців, якимось досі невідомим мені чином примудрившися «виписати» до Чернівців 17-річну арґентинку українського походження Кляудію. Я тоді теж туди потрапив для участи в літературному вечорі як альтернативний письменник з Києва. Може, хтось пам’ятає, як останнього дня на переповненому чернівецькому стадіоні Кляудія заворожила всіх своїм чарівним виконанням «Червоної рути»? Той її образ досі в мене перед очима… Вже не пригадаю, як нас познайомили. Лише знаю, що мене відразу зрізало наповал. Дівчина почувалася не дуже певно в такій незнайомій далекій країні. Ми розмовляли про всяке: її цікавило про Україну, але мені більше хотілося розпитувати про Арґентину. Вона розповідала, як її все розчулює в нас, у країні її предків, як хвилюється виступати перед незвично великими і вдячними авдиторіями, які враження від зустрічи з ніколи раніше не баченими українськими родичами… Я ж «зводив наклепи» на Країну Рад, Ґорбачова зі Щербицьким і КПРС, а заодно не міг повірити, що в Буенос-Айресі був український клуб, який називався іменем Ґорького. Та ще менше міг повірити, що ось тут зі мною — жива арґентинка, та ще й така красуня…

І ось я вперше в Буенос-Айресі. Раз, невдовзі після фестивалю, намагався дзвонити, та не застав, раз написав листа, раз написав вірша. Пару років тому випадково чув Кляудію на радіо. Потім ще прочитав в арґентинській ґазеті «Клярін», що вона співала своїм «оксамитовим голосом» як гостя на концертах зірки арґентинської музики (теж українця за походженням) Чанґа Спасюка.