Лідія Гулько - Царський пояс

Скіл підняв руку, прохаючи тиші. Дзвінким голосом сказав:

– Слухайте, браття, і хай Гойтасир, бог світла і сонця, мене укріпляє, коли говоритиму. До кордонів Скіфії наближається небезпечний ворог. Перс Дарій веде багатотисячне військо. Його війська пограбували сусідню з нами Фракію. Підступає до наших рубежів.

Народ сколихнувся. Жінки заголосили. Зображуючи невтішне горе, кожна смикала на голові волосся. Дітлахи на їхніх руках, наче за командою, заверещали. Столітні діди посипали голови холодним попелом. Дорослі чоловіки-воїни з піднятими кулаками вигукували:

– Із нами бог війни Арес. Не віддамо свої землі Дарію. Переможемо персів. Скіле, веди нас у бій.

Від уважного Мишкового зору не приховалося, що неповнолітній вождь тримається непевно. Він розгублений. Можливо, те саме відчув Жилавий, бо ступив наперед. Вояки враз стихли. Жінки стулили роти, а дітлахи перестали рюмсати. Щоправда, одне на руках вередувало. Але на нього з усіх боків цитькали; воно злякалося й стихло.

– Сколоти – сміливий, згуртований народ. Для інших ми непереможні. Непереможні, бо не прив’язуємося до одного місця. Не поклоняємося жовтому металу, дорогим речам, як інші, гнилі, народи. А поклоняємося лише богам і могилам прадідів, що нас охороняють.

Мишко про себе вже давно відмітив: Жилавий сильний, завзятий і розумний. Він побував не в одній бойовій сутичці. Ба скільки на його голові та руках шрамів. Скіл прислуховується до його порад. До того ж Жилавий у розквіті сил і років. Йому за тридцять. А Скіл ще підліток. Різниця вагома.

– Скіфи непереможні! – вигукували підбадьорені воїни. – Боги і прадіди захищають сколотів! Веди нас у бій, Скіле.

– Гінці сказали, що армія Перса величезна і добре озброєна. Нам бракує зброї боротися з сильним ворогом, – сказав сумовито Скіл.

– Але ж у нас є золото. Треба його тільки відкопати, – навперебій підказували недосвідченому вождеві вояки. – За наше золото можна купити зброю.

– Так, у могилах прадідів зберігається жовтий метал, – погодився Жилавий. – Але, для того, щоб увійти в могилу і взяти золото, треба мати дозвіл від богів і покійних. А боги і діди довго думають, радяться. Скіф без дозволу не може порушувати спокою тих, хто в курганах.

Ураз заплакав якийсь малюк на руках у матусі. Ніхто на нього не цитькав. Можливо, тому, що в кожного присутнього плакала душа від безпорадності.

Народ не розходився. Всі прагнули почути заспокійливе слово вождя. Проте Скіл мовчав, спрямувавши погляд у небо. Мишко мав підозру, що Скіл просто не знав, як діяти в цій ситуації. Через це не знаходив втішних слів для свого племені.

Скіфи теж мовчали. Мовчання те було для всіх важке.

Раптом Мишка осяяла геніальна думка. Він набрав повні груди повітря і щосили кричав:

– Я знаю, де золото! Багато золота!

Усі, як одна людина, повернулися до крикливого. Дорослі й малі були приголомшені: як сміє хлопчик, що досі не тримається на коні, втрутитися в розмову дорослих. Та ще й так нахабно жартувати. Однак Скіл вказівним пальцем підкликав Мишка до себе. На майданчику враз запала тиша. Притих і той малюк, що вередував на руках матусі, після виступу Жилавого.

– Я знаю, де лежить золото! Там багато золота! Величезна купа, – сміливо повторив Мишко, підбігши до Скіла.

Він бачив, як перелякано кліпала очима мама, як боязко смикав плечима батько, а скіфи завмерли і недовірливо дивилися на нього.

– Золото заховане в печері, що на березі Холодного озера. Це якраз коло мосту.

– Криваві добре знають Холодне озеро. Там небезпечно купатися, бо течія затягує на дно, – пригадували бувалі в походах скіфи.

Мишкові кортіло розказати всім про свою пригоду в Холодному озері. Про те, що утопленики там миють пісок, а золото і перлини збирають. Потім мішками переносять їх до печери, що закрита для очей з боку берега. Однак скіфи його не слухали. Вкрай незадоволені, вигукували.

– Скіле, Скіле! Хіба можна вірити хлопчикові, який не їздить верхи?

До Мишка підійшов шаман. Поклав на його плече теплу долоню.

– Михайлик роками малий, але має великих покровителів на небі. Він правильно реагує. Михайлик ділом довів, що прихильний до нас, що готовий нам прийти на допомогу. Це він підказав нам, хто заволодів царським поясом, який виборов Скіл.

Скіфи на заувагу шамана відреагували позитивно. Прокричали здравицю:

– Хай Папай дарує Миші здоров’я і повсякчас доточує йому розуму.

– Я вірю синові шановного Євстахія, – додав Скіл. – Але мені відомо, що шановний Євстахій зі своєю родиною терміново від’їжджає.

Мишко лопотів білявими віям. Вони терміново від’їжджають? Але куди? До царя царів? Але ж починається війна. А йому пора збиратися до школи, у перший клас. Потрібно купити шкільну форму і ранець… Розгублений хлопчик глянув на батька. Євстахій нахилився до нього і прошепотів. «Ми повертаємося додому». Мишко з полегшенням зітхнув. Направду, він сумував за сільською вулицею, друзями.

Тим часом Скіл закликав:

– Браття і сестри, ми повинні подякувати Євстахію та членам його родини. Сколоти – вдячний народ. Пам’ятає тих, хто йому допоміг у скрутну годину.

– То що подаруємо нашим друзям? – голосно запитав Жилавий.

– Золоту чашу! – загукали чоловіки, що стояли праворуч.

– Меч у золотих піхвах! – кричали чоловіки, що стояли ліворуч.

– Коралі для Марії! – викрикували жінки, що стояли за чоловіками.

– Добре! – погодився Скіл, а за ним і Жилавий.

Скіл при всіх погладив Мишка по голові. Ще й похвалив його:

– Молодчина, Мишо. Після навчання приїжджай знову до нас.

– Плем’я кривавих завжди, тебе, синку, достойно прийме, – додав шаман.

Скіл передав главі родини подарунки. Прощаючись, він зігнутою у лікті правою рукою злегка ударив у долоню Євстахія і Мишка.

Марійка розчервонілася, коли їй на шию привселюдно чіпляли