Лідія Гулько - Царський пояс

– У такому разі пиши другого листа.

– Другого? Для чого? – впирався хитренький Олум.

– Напиши цареві так: усе, що у першому листі, брехня – підказав Жилавий, перший помічник Скіла.

Він випнув клиноподібну борідку і реготнув. Криваві перекидали з руки в руку ножі-акінаки. Олум збагнув про їхні серйозні наміри.

– Напишу, зараз же про все напишу. Тільки не карайте мене.

– Цар усіх племен і кочовищ тебе покарає. Суворо скарає, – пообіцяв Скіл.

Криваві поверталися додому вповні задоволені. Царський пояс, символ влади, гуртом повернули Скілові. Відтепер Скіл справжній начальник і вождь їхнього племені.

На півдорозі вояки помітили самотнього верхівця. Хоча зморений кінь під ним накульгував, але він немилосердно бив його батогом і гнав уперед. Вояки швидко догнали верхівця. Придивилися, аж він їхній, із роду собак. Це його Миша, син Євстахія, дотепно назвав Скаженим. Криваві оточили з усіх боків Скаженого. Штрикали йому під боки гострими мечами.

– Хлопці, відпустіть мене. Я дам вам золоті бляшки – тільки відпустіть. У мене багато бляшок, – просився той.

– Сколот не купляється за золото, телепню. Сколот вільний, як вітер у степу, – гордо сказав Скіл.

– Правильно, синку, відповів. Усі, хто тут, затямте: сколот не купляється за золото; сколот вільний, як вітер. І в цьому наша сила, хлопці, – обізвався столітній дід.

Підбадьорені вояки заломили крадієві назад руки, накинули на шию мотузяну петлю. Наразі він біг за конем як справжній собака. Ще й скавулів по-собачому і тремтів від страху. Він-то добре знав, яким чином скіфи карають злодюг і зрадників.

Того дня приємно пахли польові квіти і радісно щебетали пташки. І небо було без хмар – красивого лазурового кольору. Природа торжествувала. Отже, ніщо не провіщало сумний кінець дня.

Плем’я, що розташувалося поблизу Кривавого Озера, святкувало повну перемогу. Вояки відпочивали після походу, переповідали цікаві та напружені моменти сутички з кмітливими.

Чоловіки, що сиділи коло багаття, перекидалися жартами. Вони згризали з кісток смажене на вогні м’ясо і пили хмільний напій, який дуже любили, – бузат. Молоді жінки походжали перед чоловіками в яскравих сукнях. Високі зачіски прикрасили тоненькими, мов павутинка, хустками, що хвилями спадали на круглі жіночі плечі. Чоловікам красиво вбрані жінки подобалися. Вони частували їх горішками, садовили біля себе і частували бузатом. Жінки голосно сміялися. Безтурботні дорослі гарно проводили своє дозвілля.

Проте не всі скіфи розважалися. Наприклад, діти займалися дуже відповідальною справою. Вони карали Скаженого. (Зараз його так усі скіфи називали.)

Скажений в’юном крутився у дерев’яній клітці, куди його вкинули напередодні.

Кожен хлопчик старалися плюнути у полоненого таким чином, щоб заліпити йому слиною твар. Найвлучніше чвиркав Вовк. Його плювки раз за разом влучали злодюзі то в око, то в рот. Усі діти страшенно заздрили Вовкові. Скажений кидався з одного боку клітки в інший. Під кінець присів у центрі, сховавши голову між колінами. Та плювки однаково його доставали.

Мишко довго збирав слину. Він завмер, приготувався до старту. Раптом його хтось смикнув за руку. Біля нього стояла мама.

– Що ти робиш? – запитала вона.

Мамин голос звучав суворо.

– Матусю, це Скажений. Він украв у Скіла пояс, – поясняв Мишко, ковтаючи слину.

Він із надією позирав на неньку. Однак її тонкі брови не розійшлися, а обличчя залишалося суворим.

– Не смій плювати на полоненого! Будь милосердним до людей, – наказала незаперечним тоном.

– Він же злодій, – аж присів від несправедливості Мишко.

– Марш звідси. Знайди собі діло! – підтримав дружину Євстахій, котрий щойно підійшов.

Мишко, опустивши низько голову, відійшов від клітки. Він дуже шкодував, що не братиме участі в покаранні Скаженого.

Центральною вулицею, здіймаючи сіру пилюку, що перебила приємний запах квітів і спів пташок, також затьмарила лазурове небо, пронеслися вершники. На них червоні плащі. На спинах зображене сонце, навхрест перетнуте стрілою і житнім колоском.

Чоловіки-скіфи, що відпочивали після вдалого походу, повскакували на ноги. Святково зодягнені жінки заголосили:

– Що трапилося? – допитувався Мишко Кота, що вертівся поруч і який все знав.

Кіт невесело повідомив:

– Прибули гінці від царя. Мав.

– Вони завжди у червоних плащах?

– Не завжди. За кольором плаща здаля видно, яку новину несуть. Якщо рожева чи блакитна – то новина радісна. Червоний плащ – знак біди. Мав.

– На плащах також зображена емблема. Сонце, стріла і колосок. Що вони означають?

– Сонце – то цар. Він зігріває свої кочовища і племена, як сонце. Ми, криваві, звичайно, воюємо. Але теплої пори вирощуємо жито, просо, ячмінь. А холодної – здіймаємося з місця і кочуємо до моря. Там тепліше взимку. Мав.

– Зрозуміло. Колосок означає, що скіфи працюють на землі. А стріла – що вони одночасно воюють, – промовив Мишко, щоб запам’ятати.

Він трішки подумав і запитав:

– Цікаво знати: куди кочовище діває вирощене збіжжя? До моря з собою везе?

– Здебільшого з собою забираємо. Також продаємо. Іноді на місці закопуємо. У ямах ховаємо…

Але тут хлопчаків збили з ніг. Людська лавина понесла їх за собою.

Над скіфським містечком колихався людський галас. Жінки стогнали і голосно зойкали, діти рюмсали, чоловіки вигукували прокляття ворогам.

Люди скупчилися перед білим наметом. У всіх и напружені обличчя. З намету вийшов Скіл, шаман, Жилавий, столітній дід і посланці від царя. Люди принишкли. Прибулі скочили на свіжих коней, що їм підвели конюхи, і рвонули з місця.

– У хлопців довга дорога. Потрібно всім рознести звістку, – хтось сказав.

Народ збився в тугий кулак. З усіх боків линули занепокоєні голоси:

– Скіле, що трапилося? Яку від нашого царя вість