Лідія Гулько - Царський пояс

– Ти з’явився перед моїми очима без дозволу на те. Ти перервав розмову старших. За непослух сколоти карають дітей. Тільки через те, що ти син шановного Євстахія, що є нашим гостем, ми тебе вислухаємо. Однак попереджаю: не вигадуй. Говори тільки правду.

– Я правду кажу, – образився Мишко.

Щоб бути переконливим, він голосно кричав:

– Знайте: Скажений у новій гарній одежі. Його волосся і борода завиті гарячим залізним прутом. Скажений наглядає за рабами і кричить на них. А ще старійшина кмітливих передав для царя всіх царів важливого листа. Я хотів викрасти листа, але не зміг, бо заснув…

Крикливий голос Мишка враз опав. Сам він сполошився: «Чого я признався, що заснув. Діди мене висміють. Скіл мені не повірять».

Однак скидалося на те, що діди про нього забули. Бентежно зиркали один на одного, хитали головами. Шаман, місце якого праворуч вождя, кахикнув у кулак. Розважливо мовив:

– Син Євстахія подорожував до Ольвії. Він міг бачити у племені кмітливих нашого чоловіка. Сколоти не покидають свій рід, не переходять в інше плем’я. На такий поступок здатний лише зрадник.

– То правда, сколот вірний своєму роду до скону, – шамкотів столітній дідок. – З роду собак, дійсно, зник воїн. Він близький до тебе, Скіле. Всі гадали: чоловік пішов у похід. Повернеться з багатою здобиччю. А, виявляється, он що… Пристав до чужого племені. Пригадую, тоді саме вкрали царський пояс, що переходить до наступника вождя племені.

– Якщо не знайдемо царського пояса, нами буде верховодити той, у кого він зараз, – попередив жилавий вояка.

– Пригадую, Олум, син старшини племені кмітливих, змагався за право очолити плем’я кривавих. Подумки бачив себе вождем. Але я був спритніший, – згадував задумливий Скіл.

– Не може змиритися, що ти, Скіле, переміг його у чесному поєдинку, – докинув шаман.

– Негайно вирушаймо на кмітливих. Відберемо у них пояс, – наполягав Жилавий. (Мишко так його назвав). Клиноподібна борідка вояка стирчала вперед, як у цапа. – Хлопець каже, що цареві передали важливого листа. Треба квапитися з походом.

– Слушна думка. Цар узнає з листа, про те, що поєдинок відбувся і що царський пояс у Олума. Тож видасть документ із печаткою на ім’я Олума. Тоді пізно розмахувати кулаками і кричати: «Олум злодій! Олум негідник!» – переконливо доводив столітній.

Усі замовкли. Неспокійний зір Скіла зачепився за Мишка, котрий стояв з роззявленим ротом і слухав. Скіл махнув на Мишка рукою і сердитим голосом гримнув:

– Дуй до батьків. Нам треба радитися.

Щойно Мишко вийшов із намету, як потрапив у обійми батьків.

– О, мамусю! Татку! – зрадів хлопчик. – Що ви тут робите?

– Ліпше ти поясни: чого заскочив у білий намет? Чому минув наш, жовтий? – дорікнула синові Марійка.

– Мамусю, я приніс для Скіла важливу інформацію. Не ображайся на мене, – виправдовувався Мишко.

У здивованого Остапа високо підскочили брови. Перепитав:

– Важливу інформацію?

Мишко не встиг батькові все пояснити. Під стіною намету стояв вояка з довгою шкіряною сурмою. Він на всі сторони протрубив військовий збір. Десь узявся глашатай, що сильним голосом прокричав:

– Гей, люди з усіх колін і родів! Сколоти племені кривавих! Поспішайте до білого намету! Вождь Скіл має до вас слово!

З усіх ніг, з усіх кутків бігли озброєні вояки. Деякі з них відкидали, як непотріб, те, що досі тримали в руках. Поспіхом устромлювали ножі-акінаки за халявки, поправляли на ходу колчедани, набиті гострими стрілами.

Треба сказати, що Мишкові батьки досі не звикли до того, що складало сенс життя скіфів. А саме – їхньої любові до грабунків і бойових походів. Атож, коли тільки побачили і почули пожвавлення в таборі, то швидко попрямували до жовтого намету.

Мишко, котрого міцно тримав за руку татко, оглядався. Хлопчик уголос висловлював свою радість:

– Криваві готуються до походу! Вони відберуть у кмітливих царський пояс. От побачите, повернуть пояс. Перемога буде за нами.

Несподівано Євстахій побачив на синовому пальці перстень. Чоловік остовпів.

– Михайле, чому перстень у тебе?

Часу для видумування не вистачало. Мишко признався:

– Ія його знайшла?

– Що? Що? Ія знайшла перстень? І де вона знайшла? – допитувався Євстахій.

– Наче б то в амфорі, заритій під повозкою, – зізнався, опустивши голову, Мишко.

– Я підозрювала, що ця дівчинка хитра. І маємо: викрала перстень. Добре, хоч повернула, – ввернула своє Марійка.

Озброєні вояки з племені кривавих блискавично накрили підступне містечко. Над головами кмітливих засвистіли трихвості нагайки.

– А-я-я-я-й! – волали перелякані люди. – За що нас караєте?

Хтось сховався під возом, хтось забився у темний куток, хтось ускочив у яму з помиями.

– Собаку, Собаку шукайте, – нестямно кричав Скіл.

Ватажок кривавих літав на коні, як вихор. Однак Скаженого не знаходили. Невже вислизнув з наметового містечка змієм? Спритний!

Скіл із найкращими вояками увірвався у намет старшини кмітливих. Перевернули хлопці все там догори дригом. У скрині, де зберігався вихідний одяг, знайшли, нарешті, дорогу річ – царський пояс, що по праву належала Скілові.

Вождь кривавих відразу обвив поясом свій молодечий стан.

У тому ж наметі, з-під перини, витягли спітнілого Олума. У скуйовдженому волоссі переляканого синка старшини стирчало гусяче пір’я.

– Я не винний, – рюмсав Олум. – Скіле, твій вояка із роду Собак сам запропонував мені пояс. Я купив пояс у нього, заплатив йому золотом. Все чесно.

Скіл суворо, по-чоловічому, притиснув Олума.

– Мені стало відомо, що твій батько відправив до царя всіх царів листа. Здогадуюсь: старий писав про царський пояс. Про те, що пояс належить його синові, Олуму. Зізнавайся!

– Так, про це написав, – признався Олум, що