Лідія Гулько - Царський пояс

коралі впереміж із дзвінкими дукатами. А Жилавий поцілував їй ніжно руку і сказав:

– Маріє, ти така прекрасна, як вранішня зоря.

Мишко задивився на матір. Стояла вона у жовтих шовкових шароварах та скіфській, розшитій квітами, накидці. Волосся матусі прикрашала тоненька блакитна хустинка, всіяна золотими тисненими узорами бляшками. Хлопчикові також сподобалися гостроносі сап’янці на матусиних ногах, халявки на яких були припасовані шнурками. Шкіряне взуття по боках прикрашали золоті китиці.

Мишко захоплено вигукнув.

– Мамусю, ти у мене найкраща!

Марійка ніжно пригорнула сина.

Повернення додому

На небі сновигали білі хмари, а на землі, на високій могилі, завмерла в приємному очікуванні родина. Неподалік неї, у траві, крутилася миша в зеленому комбінезоні. Євстахій, Марійка та Михайлик прощалася з краєвидом скіфських часів.

– Пора, – рішуче мовив Євстахій. – Ну ж бо, мишо, чаклуй. Перенось у рідну хатинку, за ми дуже скучили. В гостях добре, а вдома таки ліпше.

Миша звелася на задні лапки, плескала себе по животику, обмацувала кишені. Але опустилася на всі лапки і кружляла на місці. З розпачем пищала:

– Ой, де мій ключик? Куди подівся чарівний ключик?

– Ти що, хвостата, жартуєш? Не роби цього, бо пошкодуєш – не зморгнувши оком, попередив Євстахій.

– Однак ключик щез. Я не жартую, – плаксиво пискнула миша.

Вона нервово бігала на горбку. Заглядала під кожну травинку, стебельце.

Мишко теж ходив туди-сюди, нагинався і рукою нишпорив у траві. Тільки й того, що підняв монетку – нагадуватиме йому про Скіфію. Проте ключика від дверцят, що вели у двадцять перше століття, він не знайшов.

Родина Євстахія нервувала. Марійка вже не торкалася коралів, не милувалася ними. Євстахій звів на носі кострубаті брови, і від того вони недобре наїжачилися. Мишко пробував крутити камінець персня, який йому дозволив носити татко. Але богиня Апі не з’являлася.

Миша виглядала вкрай нещасною. Хлопчик про себе жалів тваринку. Хоча сказати цього боявся. Тоді перепало б йому від сердитих батьків.

– Є ще один спосіб потрапити додому. Але я ніколи в такий спосіб не поверталася зі Скіфії, – схлипнула миша.

– Який? Чого ж ти мовчиш? Знаєш, я тебе приб’ю, якщо не перекинеш нас на батьківщину, – вийшов із рівноваги Євстахій.

– Бачите, небо насупилося. Так завжди буває, коли покидаєш старий світ і переходиш у новий. Боги олімпійські незадоволені. Адже порядок, який вони завели, люди порушують. Боги направили до цього горбка дві хмарини, що нависли над нами. Так от, треба дивитися угору і чекати, коли хмари розійдуться. Тоді між ними проріжуться сонячні промені. Якщо промені потраплять одночасно у наші зіниці, то ми помандруємо на сонячних дротах у свій час. Так мене вчила моя бабуня. Але сама я ніколи на променях не ковзалася.

Родина зраділа. Повернутися додому, як виявилося, зовсім не складно. Мишко заплескав у долоні. Усі одночасно позадирали голови, а очима вперлися в насуплене небо.

Хлопчик напружено вдивлявся в темно-синю смужечку, що розділяла дві, схожі на вгодованих свиней, хмарини. Однак ті висіли спокійно і не збиралися розходитися. «Ну ж бо, ну ж бо, рухайтеся», – підганяв він подумки хмарини.

Налетів вітерець. Закрутив під ногами суху траву, заплітаючи у кіску. Мишко скрикнув – в око залетіла порошинка.

Хлопчик – кліп! кліп! З очей річечкою потекли сльози. І треба ж було, щоб саме цієї митті хмарини розійшлися. Чи блиснули між ними сонячні промені, того Мишко не бачив, бо виймав з ока ту кляту порошинку. Напевне, блиснули… Він швидко глянув угору – повітряні свині висіли над ним, як і до цього. Хлопчик скривився. Він мало не плакав. Усього на кілька секунд відвернув від хмарин увагу – і вся попередня робота зійшла нанівець.

Він подумки дав собі слово, що терпітиме, навіть коли в око залетить горобець. І справді – стояв твердо, як воїн на варті. Ось одна відгодована свинюка рушила, за нею пішла друга. Коли це: «Кахи, кахи». То кашляла мама. Знову все марно.

І так тривало без ліку. У Михайлика вже задубіли від стояння ноги. Він приліг на пожовклу траву, щоб набратися сил. Раптом в дитячу головку забігла думка. Він скрикнув:

– Лягайте! Усі лягайте! Так зручніше дивитися вгору.

Батьки радо погодилися. Вони теж втомилися пнутись до неба.

Минуло трохи часу. Білі хмари неохоче розійшлися. Між ними переможно спалахнуло небесне світило. Гойтасир спрямував на скіфську могилу потужні сонячні промені. Мишко встиг подумав: «Промені довгі та прямі. Схожі на електричні дроти». Та враз думка малого обірвалася. Якась сила підхопила його, тричі перевернула в повітрі й шалено пронесла сонячними дротами крізь двадцять п’ять століть.

2002 – 2004, 2016 – 2017 рр. Київ, Криве Озеро Примітки
1

Метаморфоза – перетворення однієї форми на іншу, видозміна чогось.

(обратно) 2

Чоловічі імена Євстахій та Остап близькі, характеризують сильну, врівноважену людину.

(обратно) 3

Сьогодні цей експонат зберігається в Києві, в Археологічному музеї, що входить у склад Національного науково-природничого музею НАН України (вул. Б. Хмельницького, 15).

(обратно) 4

Скіфи самі себе називали сколотами. Це греки їх назвали скіфами.

(обратно) 5

У давні часи існувала одна форма звертання, на «ти».

(обратно)