Софі Періно - Дочка Медічі

— аж тут та сама подруга, від якої застерігала мене гувернантка, вбігає до моєї кімнати.

— Генрієтто! — вигукую я і випростовуюсь, готуючись обійняти її.— Я гадала, ви підете на вулицю Паве.

Мене не обіймають. Герцогиня стоїть у ногах мого ліжка; її обличчя освітлене свічкою, яку вона тримає в руках. Вона хитає головою.

— Я піду туди. Але я змушую Бюссі чекати, тому що ви вважали пристойним протанцювати весь вечір із Гізом.

Що? Невже я вислухаю другу догану за сьогодні?

— Я дозволила герцогу поцілувати мене з вашого благословення,— збентежено кажу я.

— Поцілунок — не проблема. Проблема — відсутність здорового глузду, яку ви продемонстрували згодом. Обережність — найкраща подруга Купідона, Маргарито,— обійшовши ліжко, вона ставить свічку на стіл і вмощується на тому самому місці, де сиділа баронеса, аби повчати мене.— Ви хочете мати нагоду зірвати поцілунок перед тим, як війна оволодіє чоловіками, а ми залишимося самі?

— Звичайно,— мені було б ніяково, якби моя подруга дізналася, як сильно я цього хочу.

— Тоді не афішуйте ваші стосунки, танцюючи з герцогом цілий вечір, або, запам’ятайте мої слова, за вами стежитимуть із пильністю, до якої ви не звикли.

— Баронеса де Рец уже дала мені це зрозуміти.

— Я не здивована. Вона надто дбає про свою честь, а посада гувернантки передбачає, що вона мусить дбати про неї ще ретельніше. Ваша невинність — розмінна монета королівства, яку треба зберегти, а потім витратити для задоволення інтересів корони. Якщо баронесі не вдасться зберегти вашу цноту, й про це дізнається її величність, покарання буде суворим.

— Але поцілунок...

— Поцілунок швидко призводить до інших речей.

— Чому ж тоді ви допомагаєте мені?

— Тому що,— нарешті вона обіймає мене,— я обожнюю вас. І я вірю, що ми маємо право на насолоду, якщо діяти обережно.

— Іншими словами, я можу цілувати Гіза таємно, але не можу виявляти мою прихильність публічно.

— Ви навчаєтеся науки кохання так само швидко, як учите латину,— усміхається вона.

— Гаразд, я діятиму обережно. От тільки скажіть мені, коли я знову побачу герцога?

— Боже, яка палка поведінка! Але в цьому ви не самотня. Герцог поставив мені точнісінько таке запитання.

Як же чудово знати, що герцог шалено закоханий, як і я!

— І що ви йому відповіли?

— Що завтра він має бути на змаганнях із боротьби, які проводить Анжу, обов’язково програти й незабаром піти.

— Вам було дуже прикро програвати моєму брату?

— Зовсім ні,— Гіз пригортає мене до себе.— Хай герцог Анжуйський хвалиться своєю перемогою і тією жалюгідною сумою грошей, яку він отримав від мене. На мене чекає краща винагорода.

— Тихіше,— шепоче Генрієтта, яка стоїть неподалік,— невже ви не можете скористатися вашими губами без зайвих слів?

Герцог нахиляється поцілувати мене. Я з нетерпінням стаю навшпиньки. Його поцілунок навіть кращий за той, що я пам’ятаю.

Більшість придворних — принаймні не дуже старих — зібралися в апартаментах Анжу подивитися на вечірні змагання. Мати дозволила мені піти з Шарлоттою. Більше дюжини інших фрейлін теж пішли, за винятком баронеси де Рец, яка, поза сумнівом, почувалася в безпеці, адже стільки людей будуть присутні, й на додачу герцогиня де Невер рано покинула Лувр, бо нездужає.

Генрієтта «нездужає» не більше за мене. Моя розумна подруга відіслала порожній паланкін за ворота палацу, а сама повернулася забрати Гіза, щойно він програв бій. Я втекла кілька хвилин по тому.

Руки герцога, стиснуті навколо мого стану, повільно рухаються вгору. Я ледве стримую крик задоволення, коли ці руки охоплюють мої груди, але обмежуюсь тим, що кусаю його за губу,— дотики герцога стають наполегливішими.

Ми зачаїлися в Залі каріатид, у ніші за колонами. Якби не відлуння, це була б ідеальна схованка. Генрієтта знову шикає зі свого місця, за два вікна від нас. Єдине джерело світла — сріблястий місяць, наполовину прикритий хмарами, тож роздивитися Гіза вельми важко. Я не заперечую. Я можу відчувати його, смакувати, і я вважаю, що темрява звільняє від скутості.

Його губи відриваються від моїх вуст і торкаються мого горла. Я занурюю руки в його волосся і притискаю його голову до моїх грудей там, де вони вимальовуються під верхом корсажу. Він мусить цілувати їх крізь тканину, і, хоча це безсоромно, я бажаю, аби вона зникла, бажаю відчути його губи на моєму оголеному тілі.

— О, Генріху,— шепочу я.

Він відхиляє голову.

— Ви назвали мене моїм християнським іменем.

— Назвіть і ви мене.

Він вагається. Щоправда, я не уявляю, чому він ніяковіє після того, чим ми займалися. Трохи згодом шепоче:

— Маргарито.

Я цілую його в шию.

— Скажіть ще раз,— наказую я.

— Маргарито,— у його голосі бринить благання.

Я знову припадаю до його шиї, мої губи спускаються за ключицю, так низько, наскільки це дозволяє розстебнутий комір його сорочки. Я відчуваю присмак поту після бою з Анжу.

Він стогне. Цей стогін змушує Генрієтту вкотре прокричати: «Тихіше!». За мить вона делікатно кашляє.

— Ваша високосте,— шепоче вона,— час повертатися до змагань, перш ніж про вас почнуть розпитувати.

— Ні,— мені уривається подих попри те, що вона має рацію.

Герцог востаннє цілує мене й тихо каже: