Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

- Та хіба ж я тепер зможу спати, - вирвалося в Атрею (йому було так прикро, що він аж забув про етикет і пошти­вість), - знаючи, що ти можеш умерти - будь-якої хвилини!

Дитинна Царівна знову тихо засміялася.

- Я не настільки всіма покинута, як тобі здається. Я ж бо казала, що ти просто не бачиш безлічі речей. Мої Сім Сил завжди зі мною, мене не можна позбавити цих Сил - так само, як у тебе не можна відібрати твої спогади, твою муж­ність, твої думки. Ти мої Сім Сил не бачиш і не зауважуєш, але й тепер вони всі при мені. Три з них я залишу для тебе і Фухура, щоби вони вас захищали. Чотири Сили я візьму з собою, вони мене супроводжуватимуть. А ти, Атрею, мо­жеш собі спокійно поспати.

Щойно Дитинна Царівна промовила ці слова, як уся втома, яка накопичувалася в Атрею упродовж його Вели­ких Пошуків, огорнула його, наче темний серпанок. Але це була не важка, ніби камінь, втома знемоги, а нездоланна потреба глибокого, тривалого сну. Йому хотілося розпитати Золотооку Повелительку Бажань ще про дуже багато речей, але останніми своїми словами вона ніби змусила завмерти усі його бажання і прагнення, залишивши одне-єдине - ба­жання спати. Очі його заплющилися, і він, не змінюючи пози, як сидів, провалився в пітьму.

Бежеві дзиґарі вибили одинадцяту.

Немовби здалеку до нього долинув голос Дитинної Ца­рівни: вона тихо віддала якийсь наказ, а тоді він відчув, як чиїсь міцні руки піднімають його і кудись несуть.

Скільки часу він пробув у темряві та теплі, він не знав, та, мабуть, довго. Потім, через багато годин, він у напівсні відчув смак вологи на своїх пересохлих губах - йому в рот тоненьким струмком тік бадьоркий напій. Атрею майже не вдавалося нічого роздивитися, але перебував він, либонь, у якійсь печері, а стіни в ній були зі щирого золота.

Щастедракон лежав поруч. І ще він чи то побачив, чи, радше, здогадався, що на середині печери б’є джерело, а над самим ключем води звиваються дві змії, які вп’ялись одна одній у хвіст: одна - світла, друга -темна...

Нараз невидима рука торкнулася його повік. Йому ста­ло невимовно добре, і він знову поринув у глибокий сон без сновидінь.

У цей час Дитинна Царівна залишила Вежу Зі Сло­нової Кості.

Вона лежала на м’яких шовкових подушках у кришта­левому паланкіні, а несли його четверо її невидимих слуг - здавалося, паланкін повільно лине над алеєю.

Вони пройшли Лабіринтом, себто тим, що від нього ще залишилося, і часто їм доводилося йти в обхід - адже чима­ло доріжок впиралися тепер у Ніщо.

Вийшовши на рівнину, невидимі слуги зупинилися. Видно, чекали наказу.

Дитинна Царівна звелася на подушках і подивилася назад, на Вежу Зі Слонової Кості.

- Йдіть далі! Йдіть, куди очі дивляться, - ідіть кудись! - сказала вона, знову відкинувшись на подушки.

Від пориву вітру високо зметнулося її довге білосніжне волосся. Воно розвівалося, наче стяг.

XII.

СТАРЕЦЬ ІЗ МАНДРІВНОЇ ГОРИ

Грімкі лавини сходили зі стрімких, порізаних про­валлями скель, сніговії бушували між високими гребенями гір, закутих у крижані лати; завиваючи, вони то вривалися в печери й ущелини, то знову виборсувалися з них - і тоді люто ширяли понад неозорими плоскогір’ями льодовиків. Для цієї місцевості така погода не була чимось незвичай­ним, бо Гори Долі - а саме так зовуться ці гори - найвищі і найвеличніші в цілій Фантазії: їхні вершини, без перебіль­шення, майже торкаються неба.

У цей край вічної криги зазвичай не наважуються наві­дуватися навіть найсміливіші з-поміж мандрівників. А від­коли останньому з них усе-таки вдалося підкорити найго­ловнішу вершину Гір Долі, минуло так багато часу, що всі про це вже забули; пам’ять про героя встигла канути в не­буття. Це - один із найнезбагненніших законів Фантазії (зрештою, таких законів у фантастичному світі ніколи не бракувало): той, хто прагне піднятися на самісінький вер­шечок однієї з Гір Долі, може сподіватися на успіх лише тоді, коли геть чисто забудуть героя - його попередника, коли про того, кому вдалося звершити цей подвиг раніше, вже не свідчать ані жоден напис, ані пам’ятник - ні у каме­ні, ні в металі. Відтак кожен, кому вдавалося підкорити ко­трусь із вершин Гір Долі, був - у певному сенсі - першим, хто її підкорив.

На такій висоті, серед льодовиків, не змогла б існувати ані одна жива істота, за винятком хіба велетенських сніго- виків і крижаників - це якщо їх узагалі можна вважати жи­вими істотами, тому що пересуваються вони неймовірно повільно: один-єдиний крок триває у них багато років, а невеличка прогулянка розтягується на декілька століть. Тому спілкуватися їм вдається тільки зі собі подібними, а про існування решти фантастичного світу ці створіння не мають ані найменшого поняття. Тож і не дивно, що вони вважають себе єдиними живими істотами у Всесвіті.

Але тепер вони ошелешено витріщалися на крихітну цятку, яка невблаганно наближалася, піднімаючись усе вище і вище, долаючи майже непрохідні виступи скель, проминаючи аж блискучі від криги прямовисні стіни, пере­бираючись через гострі як бритва гірські гребені та хребти, через глибочезні провалля й урвища, прямуючи до верши­ни.

То був кришталевий паланкін, у якому напівлежала Дитинна Царівна. Паланкін несли четверо її невидимих слуг - Сили Дитинної Царівни, і він майже не вирізнявся на тлі льодовиків, бо кришталь паланкіна вельми нагадував прозорий кристал криги, а сліпучо-білі шати і біле волосся Дитинної Царівни майже неможливо було відрізнити від снігу, що лежав навкруги.

Царівна перебувала в дорозі вже давно, багато днів і ночей. Незважаючи на дощ і спеку, крізь густий морок і при ясному місячному світлі несли її чотири Сили, все далі й далі, як вона їм і наказала, все далі й далі - кудись, світ за очі. Вона не робила різниці між тим, що можна було стерпі­ти, і тим, що було геть нестерпним, - так само, як і колись, коли, правлячи у своєму царстві* (* Прохасько зрозумів, що «царство» краще за «цісарство», але пізно), вона давала рівне право на існування і світлому, і темному, і прекрасному, і потво­рному. Дитинна Царівна приготувалася до всього, до будь- яких випробувань, бо Старця Із Мандрівної Гори можна знайти або де завгодно - або ж ніде.

І все ж таки шлях, що ним ішли чотири невидимі Сили Царівни, не був цілком випадковий, а їхній вибір дороги не був по-справжньому довільний. Дедалі частіше Ніщо, яке вже поглинуло величезні простори