Алан Олександр Мілн - Вінні-Пух та його друзі

а Справжній Розум. І так потроху-потроху Крістофер Робін переповів геть усе, що знав, а тоді замовк і сидів, споглядаючи з Капітанського Містка увесь Білий Світ, мріючи про те, щоб так було завжди.

А Пух замріявся про щось своє. І раптом він спитав:

– А це дуже велика честь, коли тебе висвищуть в оті... Ну, як ти казав?

– Що-що? – спитав Крістофер Робін, який саме прислухався до чогось іншого.

– Ну, в оті... на конячці,– пояснив Пух.

– Висвятять у лицарі?

– А-а, он як воно зветься,– сказав Пух.– А мені вчулося висвищуть... А вони... ці висвищені, тобто... ну, оці... не гірші за Короля, Купця чи всіх інших, про яких ти казав?

– Ну, вони не такі значні, як, приміром, Король,– сказав Крістофер Робін, але помітивши, що Пух неначе засмутився, квапливо додав: – Але багато значніші за Купця.

– А Ведмідь може стати Лицарем?

– Звичайно, може! – сказав Крістофер Робін.– Зараз я тебе висвячу.

Він узяв лозину й, легенько торкнувши нею Пуха по плечі, сказав:

– Підведись-но, сер Вінні-Пух де Ведмідь, найвірніший з усіх моїх Лицарів.

І, звісно, Пух підвівся, а тоді знову сів і сказав: "Дякую", як і належить казати, коли тебе посвятили в Лицарі. А далі він знову замріявся, і в тій мрії і він сам, і Сер Помпа, і Сер Бразилія, і Купці жили всі разом, і в них була конячка, і всі вони були вірними Лицарями доброго короля Крістофера Робіна (всі, окрім Купців, які доглядали конячку)... Щоправда, час від часу Пух похитував головою і бурмотів собі під ніс: "Я, здається, щось наплутав".

А далі він став думати про всі ті речі, про які Крістофер Робін захоче йому розповісти, коли повернеться звідти, куди збирається йти, і як тоді важко буде бідолашному ведмедикові з тирсою в голові нічого не переплутати.

І тут, знов-таки раптом, Крістофер Робін, який усе ще споглядав Білий Світ, підперши голову руками, гукнув:

– Пуше!

– Що? – спитав Пух.

– Коли я буду... Коли... Пуше!

– Що, Крістофере Робіне?

– Тепер мені не доведеться вже робити того, що я найбільше за все люблю.

– Ніколи?

– Ну, може, інколи. Але не весь час. Вони не дозволяють.

Пух чекав продовження, але Крістофер Робін знову замовк.

– Чого ж ти, Крістофере Робіне? – сказав підбадьорливо Пух.

– Пуше, коли я буду... ну, ти знаєш – коли я вже нічого не робитиму, ти іноді будеш приходити сюди?

– Саме я?

– Ти, Пуше.

– А ти теж будеш тут?

– Буду, неодмінно буду. Обіцяю тобі.

– Це добре,– сказав Пух.

– Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Навіть тоді, коли мені буде сто років!

Пух трохи подумав:

– А скільки тоді буде мені?

– Дев'яносто дев'ять.

Вінні-Пух розуміюче кивнув головою:

– Обіцяю,– сказав він.

Усе ще дивлячись кудись удалину, Крістофер Робін простягнув руку й потис Вінні-Пухові лапку:

– Пуше, – серйозно сказав він,– якщо я... якщо я буду... не зовсім такий...

Він на хвилю замовк і спробував пояснити свою думку інакше:

– Пуше, ну... хоч би що там сталося, ти ж мене завжди зрозумієш? Правда?

– Що зрозумію?

– Та нічого.

Крістофер Робін засміявся і скочив на ноги:

– Ходімо!

– Куди? – спитав Вінні-Пух.

– Куди завгодно, – сказав Крістофер Робін.

І вони пішли.

Та хоч куди б вони прийшли і хоча б що їх спіткало по дорозі – там, у Зачарованому Місці, на вершині найвищого пагорба в Лісі, маленький хлопчик завжди-завжди гратиметься зі своїм плюшевим ведмедиком.