Сергій Вікторович Жадан - Ворошиловград

звів курки, скинув рушницю й випалив у небо потужним залпом. Потім, розвівши руки, підійшов. Сонце, здіймаючись, спалахнуло в нього за плечима. Жовтень був сухий, ніби порох.

Зупинившись, він опустив руки і весело крикнув священику:

— Отче?!

Пресвітер напустив на обличчя поважності.

— Толік, — привітався високий і кинувся до священика з обіймами.

Пресвітер терпляче з ним потискався, після чого міланіст рушив з обіймами до мене.

— Толік, — так само коротко видушив він із себе, стискаючи мене в своїх дружніх обіймах.

— Герман, — відповів я, вивільняючись.

— Герман? — перепитав міланіст. — Юріка брат?

— Ну.

Чувак щасливо засміявся. Враз, згадавши про своїх попутників, узявся нас знайомити.

— Це Гоша, — показав він на череватого. — Він нас провів коротким шляхом. Ішли як плантатори, — показав Толік на мачете, — прорубували дорогу до вас. Да, а це — Сірьожа, Гошин син. Учиться в петеу, буде інженером. Мабуть.

Сірьожа, не скидаючи навушників, махнув нам рукою.

Гоша довго й сердечно струшував пресвітерові правицю.

— Ми спеціально пішли напряму, — пояснив Толік священику. — Щоби перехопити вас. Тут краще звернути, бо далі можна наткнутись на фермерів. А у нас із ними війна.

— За що війна? — запитав я.

— Ну як за що? — здивувався Толік. — За зони впливу.

Якщо чесно — ми на їхню територію заходимо. Треба ж нам десь товар ховати, — виправдовуючись, пояснив він. — Ось ми в їхніх полях усе й лишаємо. Капіталізм, одним словом. Там вони нас і чекають, — подивився Толік кудись убік.

Лише тут я помітив, що праве око в нього було скляне.

Можливо, тому погляд його видавався спочатку таким загадковим. Толік знову розсміявся, схоже, характер мав легкий та веселий і з приводу бойових дій не особливо журився.

— Ну що, — закосив до череватого, — віддзвонимось і поїхали.

Череватий сунув мені до рук свого свяченого ножа й поліз кишенями комбінезона. Виявились вони безрозмірними. Діставав звідти якісь неймовірні речі й віддавав нам із Толіком, аби ми потримали. Мені сунув два червоних осінніх яблука, Толіку — жменю автомобільних свічок. Несподівано вийняв фарбовану лаком для нігтів ручну гранату, теж віддав мені. З іншої кишені видобув кілька старих затяганих касет, простягнув Толіку. Той весело поблискував скляним оком. Врешті, звідкись аж із-під коліна, череватий витягнув стару модель соні еріксон, з короткою антеною, відійшов убік, витягнув антену й увімкнув апарат. Промучившись якийсь час, розчаровано повернувся в наш бік.

— Не ловить! — сказав розпачливо. — Потрібно виїхати на гору.

— Тут яма, — пояснив Толік. — Потрібно виїхати на гору, — повторив за череватим. — А краще поїхали в об'їзд.

Це близько.

Гоша позабирав свої іграшки, порозпихав по кишенях комбінезона, протер гранату рукавом і так само кинув до кишені. Забрав також мачете. Всі троє стояли й ніби на щось очікували.

— Ну то що, — не витримав одноокий, — ідемо чи як?

— А ви чим поїдете? — не зрозумів пресвітер.

— Ну як чим? — засміявся Толік. — Ми з вами. Помістимось.

Сєва, наш водій, котрий до цього лишався в машині, дивлячись на нас крізь сонцезахисні окуляри, окуляри скинув і здивовано оглядав, як ми всі разом запихались до старої білої волги, що іржавіла, здавалось, на ходу. Священик сів попереду, поруч із Сєвою. Одноокий попхався до нього, обережно, проте наполегливо відіпхнувши пресвітера в бік водія і неймовірним чином зачинивши за собою дверцята. Пухка міланівська куртка втопила в собі Толіка й священика, мовби захисна подушка. Череватий Гоша з сином полізли на заднє сидіння. Побачивши там жінку, почали вибачатись. Я вліз останнім, довелося Сірьожу брати собі на коліна. Я навіть міг слухати музику, що лунала в його навушниках, але вона мені не подобалась. Сєва одягнув окуляри й запитально глянув на священика, той із-під міланівської куртки махнув рукою: мовляв, поїхали.

Волга здригнулась і покотилась ґрунтівкою. В деяких місцях кукурудза підходила до самої дороги й черкалась об боки машини. Дорогу показував Толік, змахуючи рукавами, наче крилами. Деякий час машина пхалася вгору, десь туди, де мав бути зв'язок і де на нас чекали фермери. Раптом Толік вказав рукою кудись ліворуч, убік. Сєва пригальмував, ще раз подивився на одноокого пасажира, але той продовжував уперто махати рукою вбік. Водій вивернув кермо, і ми пірнули в суху й тріскотливу кукурудзяну гущавину, що світилась на сонці та сліпила очі. Була тут ледь помітна, проте добре накатана доріжка, котра тяглась через серце цих кукурудзяних джунглів, ховаючи нас від недоброго ока. Їхали ми повільно, оббиваючи листя й прислуховуючись до випадкових звуків, що лунали звідкись із залитих сонцем насаджень. Волга ледве повзла, сонячний пил у салоні стояв густо і збовтувався кожного разу, коли машина потрапляла до ями.

Виїхавши на скошені поля, ми перевалили через свіжозорану межу і викотились на всіяну цеглою дорогу.

Навколо було порожньо, іній сходив зі стебел трави, сонце підіймалось щоразу вище. Їхали ми безкінечно довго, можливо, одноокий намагався заплутати сліди, не знаю. Несподівано поля обірвались, і ми опинились перед широким яром, що тягнувся в східному напрямку.

Дорога різко спадала вниз, на дні стояло з десяток однотипних двоповерхових будинків, збудованих ще, мабуть, у вісімдесяті. Закінчувалось поселення довгими складськими приміщеннями, за ними починались сади, а вже за садами до самого обрію жовто лежали луки. На сході, по лінії горизонту, тяглась якась дамба чи вал, здалеку розгледіти його було важко, хоча проступав він доволі контурно.

— Що це? — запитав я череватого.

— Кордон, — коротко відповів той і замовк, думаючи про щось своє.

Сєва вимкнув двигун, і ми важко покотились униз.

Дорога була розбита, мов хребет пса, що потрапив під фуру. З'їхали в долину, зупинились посеред невеликого майданчика. Збоку виднілась доволі простора будівля з шиферною покрівлею та фальшивими колонами. На сходах стояв натовп місцевих, чоловік сорок. Схоже, чекали на нас.

В очі відразу впала святкова урочистість, яка тут панувала. Чоловіки переважно були в темних недорогих костюмах, диких кольорів краватках і начищеному взутті.

Жінки виглядали більш строкато — хтось був у сукні, хтось — у білій блузці з чорною спідницею, хтось, молодший, — у джинсах із купою скляних діамантів. Дехто накинув на плечі пальто, дехто — шкірянку, на декому з жінок були плащики, хоча сонце вже прогріло осіннє повітря, а тут, у ямі, і взагалі було тепло й затишно, мов на південному березі Криму. Зустріли нас радісним гамором. Ми вилізли з волги, поправляючи вим'ятий одяг, — попереду Толік у куртці й пресвітер у чорному піджаку і з тезкою в руках, за ними Сєва, теж у костюмі, щоправда, рудому й підозрілому, та сонцезахисних окулярах. Далі почали вилізати й ми — Сірьожа з літерами