Юрій Павлович Винничук - Діви ночі

— Я помітила, — відказала вона уїдливо, згадавши вочевидь наше знайомство.

Я залишив її репліку без коментаря — біля нас крутилося надто багато людей.

Дзвінка не забула й собі зробити кілька подаруночків. Спакувавшись, ми попрощалися з директором і ще перед дванадцятою повернулися назад.

Пан Роман уже нас чекав. Щойно ми вивантажили машину, кинув «Буду ввечері» на прощання, і щез разом з Максом.

— До вечора я вільний? — спитав я в Дзвінки.

— Звичайно. Це завтра почнеться запарка. А зараз я пропоную прогулятися. Тут чудові місця. Ходімо?

Ми пройшлися в кінець вулиці й опинилися в лугах. Ми йшли доти, доки не зникли у нас за спиною будинки, а висока сита трава не сягнула нам до колін. Біля невеликого ставка за великими лапатими кущами бузини ми сіли на березі й мовчки дивились на воду, що застигла в якомусь сонному стані. Довкола лунав радісний щебет пташок, сюркотіли коники, понад плесом діловито снували бабки.

Сонце пражило, як улітку. Життя здавалося прекрасним. Я роздивлявся лісок на пагорбі, дерева видавалися наче намальованими і неживими.

— Дзвінко, навіщо ти розіграла всю цю комедію? Навіщо я тобі потрібен тут?

Стебельце трави в її устах сіпнулося.

— Мені нудно самій.

— Хіба ти тут сама?

— Сама.

— Чому ти не товаришуєш з Ромою?

— В неї інший характер. Вона вжилася. А я не можу.

— Невже ти не могла передбачити, що станеться саме так?

— Ні. У мене немає досвіду подружнього життя.

— Чому ти не відшукала мене раніше?

— Я не мала про тебе жодної вістки. Не знала, з ким ти, де ти. До речі, ти маєш дівчину?

— Нічого серйозного.

— Принаймні вона тебе не буде розшукувати?

— Не думаю.

На очах у неї зблиснули сльози, а мене знову почала спалювати туга кохання. Мені було мало того, що вона сказала.

— Тобі бракувало саме мене? — спитав я.

Вона кинула стебельце у чисте плесо води і розправила на колінах сукню. Там у ставку відбувалося теж якесь своє життя. Стебельце спочатку стало сторца, а за мить зникло під ряскою. Дзвінка повернула до мене голову і подивилася поглядом сумним і лагідним.

— Ти ж знаєш відповідь…

Ні, я відповіді не знав. Я хотів це почути з її вуст. І похитав головою.

— Не знаєш? — всміхнулась вона, наближаючи обличчя своє до мого.

І коли наші вуста з’єдналися, я злякався, що в грудях моїх ось-ось вибухне цілий вулкан. Серце шалено калатало, і обійми мої були такі несміливі, наче цілувався я вперше. Та за хвилю нарешті оговтався, і ми повалилися в траву.

Ми обоє перебували в якомусь дивовижному стані, схожому на сп’яніння. Щось солодке, тепле і давно забуте спливало із дна моєї пам’яті. Я обережно, мов сонячне проміння, відгорнув її волосся і кінчиком язика торкнувся вушка. Дзвінка нічого не боронила моїм рукам і вустам, і, збагнувши це, я припав до неї цілим тілом, вивільняючи її і себе як з одежі, так і з законів моралі. У пам’яті у мене змигнули її слова про бажання бути зразковою жінкою і швидко згасли. Вона не змогла одурити ні себе, ні мене.

— Люби мене… люби мене… люби мене… — шепотіли її вуста.

І я любив її так захланно, наче то був останній день у нашому житті. Ми були настільки спраглі одне одного, що наситилися дуже скоро і втомлено випростали свої тіла попід сонячним промінням.

Рука Дзвінки лягла мені в долоню і затихла. Ми лежали мовчки, і весь наш сором оглядало небо.

— Боже мій, — сказала вона за якийсь час. — Я б отак лежала і лежала… і щоб ми були тільки вдвох і більше нікого…

— Давай втечемо…

Мої слова викликали в неї легку усмішку.

— Втікати? Куди?

Жінки чомусь завжди набагато практичніші від нас. От вона спитала: куди? І я замислився — а й справді, куди втечеш від цих людей?

— Тоді нам залишається тільки тішитися краденою любов'ю? — зітхнув я.

— Напевно, — відказала вона. А по хвилі додала: — Мені чомусь страшно. Якесь лихе передчуття. Мені часом здається, що я доживаю останні дні і мушу взяти від життя все, що тільки можливо. Це щось, як відчуття приреченої людини.

— Звідки в тебе такі дурні думки? Я не думаю, що це безвихідна ситуація. Треба тільки набратись терпіння і чекати. На свій час.

Вона зітхнула.

— Він може й не прийти…

— А ти пані Аліні розповідала про свої страхи?

— Так.

— І що?

— Як бачиш. Тепер я не одна. Маю тебе. Тільки пробач мене, добре? Мені було так важко і самотньо. Нікого в мене нема крім тебе.

— Але чому ти це зрозуміла тільки тепер? Невже раніше я був для тебе пустим місцем?

— Ти знаєш, я жила таким життям, що не було часу на роздуми. А тут я просто не маю де себе подіти. І отак з нудьги думаєш собі, думаєш… Доки нарешті не починаєш вити з розпачу. Я тільки тепер зрозуміла, що мені бракує найбільше тебе. Мені чомусь здається, що ти зможеш мене вирятувати… Ну, принаймні, спробуєш?

— Дзвінко, я все зроблю, щоб ми були разом. Але скажи мені: кого ти найбільше боїшся?

Вона задумалась.

— Кого найбільше? Але вони всі дуже небезпечні — і Роман, і Макс, і фрау Ольга… Пан Зеньо теж… На вигляд начеб усе спокійно, милі люди. Інколи в мене таке відчуття, що вони мене бачать наскрізь. Я постійно боюся себе чимось видати — словом чи рухом. Я просто знаю, що коли хтось спробує перейти їм дорогу, вони зітруть у порохно.

— Це тепер чекає Ярка?

— Можливо. Але мені здається, що Ярко якимсь чином застрахувався. І змусив боятись його. Ярко не такий простий, як виглядає.

— І як же він себе міг застрахувати?

— Елементарно. Він же фотограф, має купу цікавих знимків. Крім того, знімав на камеру порнокасети. Міг собі залишити копії.

— І що там знято?

— Різні забави. Гості замовляли, аби їх знімали прихованою камерою. Там у кожному покої є потаємна ніша, в якій замасковано камеру, завдяки цьому можна зняти все, що відбувається в ліжку. Отже, він знімав на замовлення порнуху і продавав тим же, кого знімав. А вони потім між собою обмінювалися і оглядали. Ясна річ, вони забирали касету ще того дня, але Ярко завше мав час, аби переписати найцікавіші кадри. Думаю, він має цілу колекцію того добра. Коли захоче, зможе шантажувати.

— Стривай… Але це означає, що твій чоловік у нього в кулаці?

— Мабуть, так.

— Тепер я розумію, чому вони не