Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Хотин 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Хотин" автора Юрій Володимирович Сорока. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 121
Перейти на сторінку:
любі… Ех, добрий куліш!

— Запали люльку, братику, ось тобі моя, — Сипаха похапцем подав кобзареві глиняну носогрійку, — добрий бакунець[31], усе нутро прочитує.

Старий потягнув цибуха й закашлявся.

— Що добрий, Сипахо, то добрий. Най би його чорт палив, а чи бусурман! — кобзар віддав Сипахові люльку. — Ліпше вам заграю.

— Заграй, батьку, — загомоніли козаки.

Сипаха замахав руками.

— Зачекай, Отецьку! Прости, Бога ради, мене, дурного! Простіть і ви, товариство. Але наперед розкажи хоч коротко про свої поневіряння. Я ж тебе, бідолаху, ще з часів Скалозуба-гетьмана не бачив!

Замість відповіді сліпий намацав кобзу. Лагідно, мов дівчину, пестив її тремтячими пальцями. Пробігся по струнах, і озвалися вони сумно та тихо. Загули низькими голосами низькі кишкові, задзвеніли високі сухозлотиці. Нашорошили вуха всі, хто почув цей перший несміливий спів улюбленого інструмента, й потягнулися до кобзаря, не без підстав сподіваючись почути думи про минулу козацьку славу. Кобзарі завжди викликали серед козацтва живий інтерес.

Пузир покрутив кілька кілків, налаштовуючи струни. Нарешті звучання його влаштувало.

— Кобза розкаже, Трохиме, — мовив він до Сипахи, — я про це й думу маю. Слухайте ось… — І заспівав сильним та чистим, густим, як людська журба, голосом:

У святу неділю не сизі орли заклекотали,

А то бідні невільники у тяжкій неволі заплакали,

Угору руки здіймали, кайданами бряжкали,

Землю турецькую кляли-проклинали:

«Ти, земле турецька, віра бусурманська,

Ти, розлуко християнська!..

До тих, хто підійшов раніше, почали приєднуватись усе нові й нові козаки. Поступово потягнулись і від інших куренів. Ішов усяк, хто був вільний від караулу та інших військових справ. Тихо підходив і ставав у коло, слухаючи сумний спів кобзаря. За кілька хвилин навколо зібралося кілька сотень запорожців. Хоробрі й відчайдушні у бою, веселі в розмові, щедрі душею і кишенею, тепер вони, немов бурсаки, стояли мовчки. Нерішуче м'яли в руках шапки, хилили голови. А над ними лунав спів людського горя, плач занесених на чужину невільників:

…Не одного ти розлучила з отцем-ненькою,

Брата з сестрою, мужа з вірною жоною!

Визволь, Боже, всіх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги бусурменської,

На тихі води, на ясні зорі,

У край веселий, у мир хрещений,

У городи християнськії!..»

Кобза промовляла те, що було близьким для всіх, що змушувало слухати, затамувавши подих. Наверталися сльози на очі суворим чоловікам… Але ось уже й гучніше вдарили струни. Під дзвінкий спів нехитрої мелодії в уяві поставали стрункі чайки Скалозуба. Мов укритий цвітом весняний степ… Лавою червоних жупанів, жовтих облавок і білих вітрил засіяно блакитні хвилі Дніпра навколо Базавлука. Сотні запорізьких човнів розрізали воду, оповилися гучними піснями. Ударили прощально з гармат і пішли до далекого бусурманського Азова. Туди, до очеретів та лиманів, минаючи Керченську протоку. Улад, дружно лягали весла на воду, штовхали вперед товариство до слави, до бою, до багатої здобичі та невільницьких погребів. Там чекають на них, молять, заламуючи руки, порятунку… Або до загибелі?! А що це реве попереду? Накрила, накрила страшна чорноморська негода! Зросила обличчя солоними хвилями. Обдала гороподібними валами, змішала клапті піни зі рваними хмарами та розкинула, розбила військо. Насміхалася безмежними просторами Евксинского Понту[32]. І нарешті громаддя галери. Короткий запеклий бій. Злий гавкіт козацьких мортирок і грім армати з галери. Хмари порохового диму, тріск дубових дошок, за яким молитви і хрип потопаючих… Потім важка галерна неволя, роки безвиході, проклята червона таволга й батіг із сиром'ятиці. Нарешті щасливий день, бій із катами, зброя у знудьгованих руках. На них ворожа кров. Швидка, немов вітер, втеча і розпечене залізо, що навіки відбирає сонце…

Нарешті кобза замовкла, залишаючи довкола себе несамовиту тишу. Чорні, русяві та сиві оселедці куйовдив лагідний вітерець, що дув з Молдавії, наповнюючи повітря пахощами полину і степових трав. Десь із-за обрію несло свіжою сосновою живицею.

— Ох, братику, ох, голова твоя нещасная… — тільки й схлипував Сипаха. — Я вже й не вірив, що побратима зустріну… Всяк день за тебе молився, хоч вір, хоч ні…

— Що ти, Трохиме, — глухо відповів кобзар, — усі під Богом ходимо. Як він, Всевишній, захоче, так і нам жити. Видко хотів, щоб я до братчиків повернувся, так воно й сталося. Розкажи ліпше про товаришів наших, про Ляшенка, про Дишла, про Сагайдака. Як вони — чи ще в цьому світі, а чи у ліпшому?

— Хто як, Отецьку, кому яка доля писана. Нема давно ні Ляшенка, ні Дишла, ані старого Кульбаби. Пам'ятаєш Петра Кульбабу?

— Чом ні, добрий був козарлюга… Та й інші нівроку. Царство Небесне і слава вічная вам, братчики! — кобзар перехрестився.

— А інші живі, щоправда, мало таких. Ось Кульбаба по собі добру згадку залишив — сина Андрія. Тішуся хлопцем, не натішуся… Поки є такі, Січ-матінка житиме!

— Що ви, батьку, облиште! — зніяковів Кульбаба.

— Та тільки галаган чортів, язик, як помело! — додав Сипаха.

— Господи праведний, голос неначе у Петра, Матінко Божа! — сліпий почав мацати рукою навколо себе. — Сину, дай старому руку… Добра рука! Козацька! І Петро таку мав. Ой роки мої, ой недоля. Ще й шаблею не натішивсь, а тут і кобзу навпомацки гляджу… А Сагайдак що? Давно загинув?

— Петро, чи що?

— Петро Сагайдак.

— Живий Петро, живий! Гетьманує Конашевич! Поки що наказним, та то пусте, він буде з булавою! І раніше не раз її тримав. Великої слави з ним мали!

— Добре кажеш. Я його ще зовсім молодим знав, а бачив, що йому бути головою. Великого розуму людина. Трохиме, ти б мене завів до нього, радість зробив би каліці… — по обличчю кобзаря потекли рясні сльози.

— Що ти, братику, як же не відведу!

— То пусте… Не дивися на мене… За вами, братчики, скучив, за кабицею запорізькою. А сльоза моя не варта уваги, як повипікали очі, так і течуть…

У польському таборі озвалася сурма, за нею друга. З далекого обозу турків було чути голос муедзина, котрий кликав бусурман до молитви. Дехто з козаків плюнув і смачно вилаявся, поминаючи пророка правовірних. З окопів поверталася нічна варта, йдучи на смачні пахощі кабиць. Курінні отамани підганяли коней, розподіляючи козаків по окопах. З найближчого до січовиків полку Цецюри Севрюка почувся спів. Якийсь молодик виводив добре поставленим голосом:

Ой чий то кінь стоїть,

Та й сива гривонька.

Сподобалась мені,

Сподобалась мені

Тая дівчинонька…

Натовп довкола кобзаря вмить ожив і зарухався. Ішли мовчазні під впливом почутого, але вже через кілька кроків поверталися до розміреного розкладу битви. До чергової атаки залишалося все менше часу.

На шанцях кипіла робота. Відклавши

1 ... 46 47 48 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хотин"