Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

мабуть, була особливою гордістю господаря замку. На коштовних килимах, що затуляли холодні стіни, висіла різноманітна зброя. Старовинні мечі з діамантами на руків’ях, щити, позолочені шоломи. Срібні гаківниці, півгаки, арабські вогняні труби, іспанські аркебузи та московські пищалі. На чільному місці знаходились прекрасні мушкети роботи ліонських майстрів, оздоблені перламутром та золотою лускою. А також турецькі і козацькі шаблі, сайгаки, кинджали, кольчуги і шишаки.

А ще на чільному місці була гарна кіраса з розп’яттям на грудях. Поряд з нею Христоф побачив сурму такого велетенського розміру, що важко було уявити губи, які б їй пасували. А проте цей предмет щедрістю оздоби та красою нічим не поступався решті. Кур’єр обережно повернув її розтрубом до себе, аби уважніше розгледіти дрібний візерунок на обручі. Там виявились крихітні мисливці, що заганяли ледь видимого вепра. Сцена була виконана так майстерно, що Христоф, не стримуючи захоплення, аж прилип до сурми очима, прагнучи роздивитися найменшу деталь. Несподівано з-за стіни стало чутно глухі голоси. Вочевидь, коли розтруб притулити до вуха, можна було почути перемовини за нею.

Зовсім не прагнучи вивідати чужі таємниці, а радше дослідити таке явище, кур’єр напружив слух. Почулися уривки фраз.

Перший голос (шанобливо)…Ваша Княжа Милосте… найясніший володарю наш… пане маршалку… воєводо… смію мовити… що зволікати не слід…

Другий голос (ствердно). Його милість… Август… прибуде… але боїться Вашої Мосці… тому… до Острога, а не сюди… В Острозі господарює… пес… приблуда… Ольбрахт… що п’яти королю лиже.

Третій голос (владно). Відаю.

Четвертий голос (схвильовано)…татари йдуть на Межирич…

Другий голос (ствердно). Козаки… розженуть… як зграю псів…

Третій голос (піднесено). Хто справжній володар… Волині… Русі… схопити короля…

Другий голос (насмішкувато). Або ж нехай спробує… битися з ними… кварцяним військом…

Христоф затамував подих. Очевидно, за стіною відбувалося щось дуже важливе, особливо для нього. Адже кур’єру навіть більше, ніж Польщі та Великому Князівству Литовському, король Август був потрібен цілим та неушкодженим.

Між тим, розмова притихла, а посланцю довелося різко відірватися від сурми. Двері легенько заскрипіли, і до кімнати зайшли спершу двоє озброєних слуг, а за ними міцної статури чоловік у розкішному каптані, підперезаному золотим поясом, на якому висіла гарна козацька шабля.

Здогадавшись, що перед ним сам князь Острозький, Христоф схилився у поклоні. Той кивнув у відповідь, уважно вдивившись в гостя. Погляд він мав гострий, як лезо ножа, і водночас очі були глибокі та мудрі. Високе чоло його посмугували продовгуваті зморшки, хоч князь був зовсім не старий. У короткій рівній бороді майже не було сивини, а в прямій поставі — і натяку на кволість чи недугу. Радше навпаки: перед кур’єром стояв володар і воїн, сповнений сил та завзяття.

За його знаком слуги, вклонившись, поспіхом вийшли із зали.

— Бачу, вас зацікавив мій скромний арсенал, — промовив господар, ледь усміхнувшись.

— Я в захваті, ваша милосте, — щиро відповів Христоф.

Князь підійшов до стіни і зняв масивну позолочену булаву.

— Ось ця річ належала царю московитів, — гордо сказав він. — Мій батько здобув її під Оршею.

— Однак, ваша милість не менш відомий звитягою, аніж славний предок вашмосці, — дещо запобігливе зазначив кур’єр, відчуваючи, що зайвим це не буде. Либонь, кожен воїн і приємністю слухає про свої перемоги. — Я на власні очі бачив, як під тією ж Оршею московити кидали гармати і щодуху тікали від вас.

— Он як, — господар знову пильно поглянув на нього.

— У коронному війську під командуванням вашої княжої милості я мав честь служити сотником у полку вельможного пана Сангушка, — пояснив Христоф.

Князь схвально кивнув і повісив булаву на стіну.

— Ось що, пане Христоф, — після короткої паузи продовжив він, — я прочитав листа, що його написав мені Білоскорський. Він — мій давній друг. Я звик йому вірити, а він дає добрі рекомендації щодо вас. Та ще кращу опінію висловив соцький Карбовник. Він розповів, за яких обставин відбулося ваше знайомство. Словом, я маю достатньо причин, аби домогтися для вас королівської аудієнції.

Кур’єр вдячно вклонився.

— А ще, пане сотнику, — додав князь, несподівано звернувшись так до гостя, — скажу, що сміливці у наш час на вагу золота. То ж чи не буде вам завгодно, очікуючи на приїзд короля, допомогти нам в обороні Межирича?

— О, матиму за честь, ваша милосте! — палко промовив той.

— Чудово, — сказав князь. — Тоді доручаю вам сотню замкових стрільців і наказую вирушати на допомогу Карбовнику.

— Ваша милосте, я не гаятиму часу, — коротко відповів сотник.

— Заждіть, — зупинив його Острозький. — На згадку про нашу зустріч прийміть від мене цей дарунок.

Він простягнув йому один з тих майстерно зроблених мушкетів, що так зачарували стрілецьке око гостя. Після цього князь побажав йому доброї дороги і вийшов із зали.

Посланець також не забарився і, з приємністю стискаючи нову зброю, подався за слугою, що його супроводив.

У дворі до нього поспіхом підійшов кремезний чоловічок з червоним заклопотаним обличчям. Уважно роззирнувши Христофа, він назвався замковим підскарбієм і простягнув йому невелику грамоту. Розгорнувши її, той радо засяяв, хоч усіляко й намагався стриматись. Князь дарував йому десять дукатів, отже, тут було не до скромності.

— Пан бажає отримати все зараз? — запитав підскарбій, осудливо споглядаючи таке грошолюбство.

— Ні, — поміркувавши відповів кур’єр, — як повернуся.

Чоловік уклонився, але одразу ж перепитав:

— Даруйте, а якщо… вас уб’ють?

— Тоді пошліть мені на тамтий світ, — сказав Христоф, — бо я не збираюся втрачати такий скарб.

З цими словами він гучно реготнув і вирушив до казарми стрільців, що знаходилась неподалік брами. Ті, на продив, вже були готові і лише чекали свого сотника, аби вирушати в дорогу. Добірне й мовчазне військо скочило на коней і рівною вервечкою подалося до Межирича.

Розділ VII

Десь опівночі із долини почулося валування собак. Воно ставало дедалі гучніше, а вже за годину в темряві забовваніли обриси мурів та сторожові вогні. Коней притримали і пустили повільним кроком. Здавалося, саме від того Домінік відчув усю важкість своєї втоми. Вона каменем лягла на його плечі і притисла до самої кінської гриви.

Хтось нещадно ткнув його канчуком попід ребра.

— Збадьорись, Людвисаре! — зареготав у темряві Іштван. — Ще трохи — і спочинеш.

— Що за місто попереду? — запитав Гепнер, вирівнюючись у сідлі.

— Унгвар, — відповів той, — ми ненадовго зупинимось у передмісті, а потім рушимо далі.

— Куди?

— Побачиш… Стережіть його, бевзі! — гукнув він песиголовцям. — Бо як ще раз утече, я з вас шкуру здеру!

Ті так притисли бранця зусібіч, що він аж відчув сморід брудної спітнілої шерсті.

Подолавши так ще з півмилі, вони зупинилися біля одинокої