Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

перед ними з колючого чагарника з шумом вилетів великий, гидкий птах — голошиїй гриф. Норріс злякано здригнулася — надто вже багато всього нового звалилося на неї за останні дні — інстинктивно відскочила назад і… потрапила прямо в обійми Петера.

Петер ще тримав дівчину в обіймах, коли позаду почулося якесь булькання чи хихикання. Вони здивовано обернулися й побачили усміхнені дитячі обличчя.

Петер і Норріс теж розсміялися і, тримаючись за руки, повернулися назад тією ж самою дорогою, якою ще недавно чемно йшли сюди.

Не встигли вони опам'ятатися, як вже знову стояли перед ввічливим хазяїном, що досить добре знав життя і одразу звернув увагу на сяючі обличчя своїх гостей. Ледве помітно посміхнувшись, як людина, що все розуміє, він повів їх в кінець веранди, де вже була приготована багата і смачна вечеря.

Фіолетова імла коротких вечірніх сутінків повисла над лісами; темні, таємничі контури дерев височіли тепер на фоні вогненночервоного неба. Петер і Норріс якийсь час пліч-о-пліч стояли на веранді зачаровані своєрідною красою чужого для них пейзажу.

Хазяїн побажав, гостям приємного апетиту і хотів уже делікатно піти від них, як раптом пригадав ще щось.

— Вам пощастило, сеньйоре, сьогодні ввечері Моро Паручо повертається з лісу. Ви ще встигнете поговорити з ним.

Петер одірвав свій погляд від фіолетової розпливчатої далини.

— Дуже вдячний за наше повідомлення. Я сьогодні ж сходжу до нього.

— І ще я довідався, що й той американець, який живе у Перейри, сьогодні збирається йти до Паручо, — додав говіркий хазяїн.

— От невдача! — розчаровано сказав Петер.

— Ні, ні, сеньйоре, — підбадьорив хазяїн. — Паручо, напевно, відмовить йому. Я ж вам уже казав, що він терпіти не може цих янкі. Проте я раджу вам піти до нього якомога раніше.

— Гаразд, — трохи подумавши, мовив Тербовен. — Де його шукати?

— Індієць живе в старенькому будиночку під самим лісом. Ви не заблудите, якщо підете вздовж тієї площі прямо до лісу. Я вже попередив його про ваш візит.

І послужливий хазяїн, вклонившись, вийшов з веранди.

33

Незнайомий солодкуватий запах наповнював душну пітьму ночі. Темрява зовсім не принесла прохолоди; сонячні промені протягом усього дня розжарювали вапняковий грунт, і спека тепер підіймалася вгору й висіла над землею. В повітрі пронизливо дзижчали москіти — пекельні мучителі людей і тварин.

Обливаючись потом, Петер не без задоволення помітив, що хазяїн так само страждає від спеки, хоча мусив би вже призвичаїтись до місцевого клімату. Люб'язно побажавши своєму гостеві «буенос ночес», хазяїн повернувся додому, а Петер вирушив у путь — до Паручо.

Пройшовши, велику площу, нерівномірно обрамлену кам'яними будівлями без вікон, Петер попрямував до лісу, як і порадив йому люб'язний хазяїн. У нього було таке враження, ніби життя тепер тільки прокидається від сну. Густа оксамитова темрява огортала все навкруги. Від будинків падали таємничі тіні. Ніч була наповнена якимись загадковими звуками — всюди щось шепотіло й шелестіло.

Спотикаючись на кожному кроці, Петер ішов, у гнітючій пітьмі, солодкий п'янкий запах екзотичних нічних квітів здавлював йому груди. Писк і пронизливі крики невідомих йому тварин ставали все голоснішими; він зрозумів, що наближається до лісу. Незнайомі моторошні звуки й окутана темрявою чужа місцевість, якої Петер досі ніколи не бачив, примушували серце битися частіше. Він стиснув руки в кулаки й, прислухаючись до кожного звуку, часто оглядався на ходу.

Нарешті Петер побачив слабий вогонь прямо надворі, хитке полум'я якого примарно освітлювало обідрану глинобитну стіну. Ця картина нагадувала театральну декорацію. «Може, це вже й є будинок Паручо?» подумав Петер, шукаючи дорогу до вогню. Раптом він почув голосну розмову. Притишивши ходу, Петер прислухався.

З хати, що стояла біля вогнища, долинув збуджений чоловічий голос. Він здався Петеру знайомим. Петер напружував свою пам'ять, намагаючись пригадати, де він чув цей голос. Пробираючись до хатини, де точилася суперечка, Петер все більше хвилювався. «Може, це з Паручо сперечається той американець, що зупинився у Перейри?» подумав він.

Тепер уже можна було чітко розрізнити два голоси: один — грубий і злий, другий — спокійний і глухий. Лише кілька метрів відділяло Петера від язичків полум'я, що здіймалися над багаттям, як глухий голос твердо й упевнено вигукнув:

— Я нікуди не поведу вбивцю! Я дуже добре вас знаю. Ідіть собі!

Тербовен зупинився, ніби вкопаний. Даремно його зір намагався проникнути в темряву біля вогню — мерехтливе полум'я сліпило. Раптом Петер здригнувся: прямо перед ним ляснув постріл, потім другий. Спалахи пострілів на якусь мить освітили густе листя заростей за хатою. Глухою луною постріли відгукнулися в лісі. Сполохані звірі і птахи відповіли на них зляканими, пронизливими криками.

Один з чоловіків з прокльонами вискочив з хати й помчався повз багаття, намагаючись сховатися в темряві ночі. За ним беззвучно, мов пантера, шугнула довга тінь і кинулась навздогін.

Те, що сталося потім, промайнуло дуже швидко. Петер ледве встиг простежити за подіями.

Втікач вистрілив ще кілька разів, але, здається, промахнувся, бо переслідувач нарешті наздогнав свою, жертву. Обидва повалилися на землю.

Не довго думаючи, Петер побіг туди, щоб розняти їх. Він уже міг розглядіти двох чоловіків, які борсалися на землі в запеклому поєдинку. При цьому не чути було жодного звуку, моторошною була їх мовчазна боротьба.

Не встиг ще Петер добігти до них, як пролунав відчайдушний зойк, пронизавши гаряче, мов у теплиці, повітря тропічної ночі.

Він підійшов до того місця, де на землі лежали дві людські постаті. Одна з них підвелася і мовчки стала перед Тербовеном, очевидно, чекаючи, що ж робитиме цей незнайомець, який так несподівано виринув з темряви.

Нічого не сказавши, Петер нахилився над чоловіком, що лежав на землі. Глянув йому в обличчя і, незважаючи на спотворені риси, впізнав Нево. В широко розплющених нерухомих очах, немов у дзеркалі, танцювали червоні вогники — відбиток полум'я вогнища. Нево був мертвий.

Петер не міг нічого як слід зрозуміти. Все промайнуло перед його очима, наче якесь нічне видіння. Однак почуття не обманювали, бо перед ним усе ще нерухомо стояв мексіканець. Навіть коли Петер випростався й, напружуючи зір, почав придивлятися до нього в темряві, той чоловік і не спробував тікати. Він стояв спиною до вогню, і обличчя його не можна було розглядіти.

Тербовен безпорадно перевів погляд знову на мертвого. І тут він побачив ніж, що по саму рукоятку стримів у грудях Нево.

В цю мить незнайомець запитав його так спокійно, ніби взагалі нічого й не сталося:

— Ви його знаєте?

— Знаю! Але звідки вам відомо, що він