Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

— Я знаю, ви ніколи не бували на каучукових плантаціях сеньйора Арани. Але, безперечно, ви багато знаєте про те, що відбувається там. Я можу запитати вас, якої ви про це думки? Чи відповідають істині звинувачення Салданы Рока й Волтера Гарденберга?

Священик зітхнув.

— На жаль, думаю, відповідають, — промурмотів він. — Ми тут перебуваємо дуже далеко від Путумайо. Не менш як за тисячу двісті кілометрів. Якщо навіть у місті, де маємо представників влади, префекта, суддів, військових, поліцію, відбуваються дуже прикрі події, про які всім відомо, то можна тільки уявити собі, що відбувається там, де присутні лише службовці Компанії.

Він знову зітхнув, тепер уже з гірким смутком.

— Тут найбільша проблема — це купівля й продаж тубільних дівчаток, — сказав він із жалем у голосі. — Попри всі наші зусилля знайти її розв’язання, ми поки що не досягли успіху.

«Знову Конго. Конго скрізь і повсюди».

— Ви, певно, чули про знамениті «набіги», — додав августинець. — Це напади на тубільні села з метою захопити збирачів каучуку. Але нападники хапають не тільки чоловіків. Вони хапають також хлопчиків і дівчаток. Щоб продати їх тут. Іноді перевозять їх до Манауса, де, схоже, їм дають більшу ціну. В Іквітосі родина платить за малу служницю щонайбільше двадцять або тридцять солів. Усі мають одну, дві, а то й п’ять служниць. Насправді рабинь. Вони працюють удень і вночі, сплять із худобою, їх шмагають за найменші провини, й вони ж таки служать для сексуального виховання синів родини.

Він знову зітхнув і ніяк не міг відсапатися.

— А що власті, до них можна звернутися?

— Спочатку можна було, — сказав падре Уррутія. — Рабство в Перу заборонене більш як півстоліття тому. Раніше можна було звернутися до поліції або в суд. Але всі вони також накупили собі служниць. А крім того, що власті робитимуть із тими дівчатками, яких вони визволять. Або заберуть собі, або продадуть, звичайно. І не завжди продадуть їх родинам. Іноді вони потрапляють до борделів, оце й усе їхнє визволення.

— А немає способу повернути їх до свого племені?

— Племена тут уже майже не існують. Їхніх батьків захопили й погнали працювати на каучукові плантації. Нема куди й кому передати їх. Тож який сенс визволяти ці нещасні створіння? За таких обставин, мабуть, ліпше залишити їх у родинах. У деяких родинах до них ставляться добре, прихиляються до них. Вам це здається страхітливим?

— Так, страхітливим, — підтвердив Роджер Кейсмент.

— Мені, нам таке ставлення до тубільних дітей також здається страхітливим, — сказав отець Уррутія. — Ми годинами сушимо собі голову у своїх місіях, як можна розв’язати цю проблему. Ми не знаходимо її розв’язання. Ми звернулися до Рима з проханням надіслати сюди черниць і відкрити тут школу для дівчаток. Нехай би принаймні вони одержували якусь освіту. Але хіба родини, в яких вони живуть, погодяться послати їх до школи? Таких принаймні буде дуже мало. Вони дивляться на них як на звірят.

Отець Уррутія знову почав зітхати. Він говорив із такою гіркотою, що Роджер, пригнічений тяжкою логікою ченця, захотів повернутися в дім консула. Він підвівся на ноги.

— Ви зможете щось зробити, сеньйоре Кейсмент, — сказав падре Уррутія, потискуючи Роджеру на прощання руку. — Те, що сталося, можна вважати чудом. Я маю на увазі звинувачення в пресі, скандал у Європі. Прибуття цієї Комісії. Якщо хтось і зможе допомогти цьому нещасному народові, то тільки ви. Я молитимуся за те, щоб ви повернулися з Путумайо живими й здоровими.

Роджер рушив до будинку консула дуже повільною ходою, не дивлячись на те, що відбувалося в барах і борделях, звідки долинали голоси, спів та бренькання гітар. Він думав про дітей, яких виривали з їхніх племен, розлучали з батьками, запихали у смердючі закапелки на човнах, перевозили до Іквітоса, продавали за двадцять або тридцять солів у родину, де вони протягом усього свого життя вишкрібатимуть грязюку, митимуть підлогу, готуватимуть їжу, чиститимуть нужники, пратимуть брудний одяг, а вряди-годи їх ґвалтуватиме хазяїн або сини хазяїна. Одвічна історія. Історія, якій ніколи не буде кінця.

IX

Коли двері до камери відчинилися й на порозі з’явився важкий силует шерифа, Роджер Кейсмент подумав, що до нього хтось прийшов із візитом — певно, Джі або Аліса, — але тюремник замість наказати йому підвестися й іти за ним до кімнати побачень дивився на нього дивним поглядом, нічого не говорячи. «Мою супліку відкинули», — подумав він. Роджер залишився лежати, переконаний, що коли він підведеться, ноги в нього затремтять, і він упаде на підлогу.

— Ви досі хочете прийняти душ? — запитав холодний і повільний голос шерифа.

«Це моє останнє бажання? — подумав він. — Відразу після миття мене передадуть у руки ката?»

— Це суперечить правилам, — промурмотів шериф із певним хвилюванням у голосі. — Але сьогодні виповнюється перша річниця від того дня, як мій син загинув у Фландрії. Хочу вшанувати його пам’ять актом милосердя.

— Дякую вам, — сказав Роджер, підводячись на ноги.

Яка муха вкусила шерифа? Звідки це люб’язне ставлення до нього?

Йому здалося, що кров у жилах, яка зупинилася, коли він побачив тюремника у дверях своєї камери, знову стала циркулювати в його тілі. Він вийшов у довгий, обпалений прохід і пішов за гладким тюремником до лазні, темного приміщення, де під однією стіною був ряд надбитих унітазів, а під протилежною кілька душів та цементних резервуарів із трубами, по яких стікала вода. Шериф залишився стояти на вході до приміщення, а тим часом Роджер роздягся, повісив свій синій однострій та свою шапочку в’язня на забитий у стіну цвях і став під душ. Струмінь води охолодив йому тіло від голови до ніг й водночас наповнив почуттям радості та вдячності. Він заплющив очі й, перш ніж намилитися милом, яке взяв в одній із гумових мильниць, приліплених до стіни, й потерти собі руки та ноги, дослухався, як холодна вода ковзає йому по тілу. Переживав глибоку втіху й екстаз. Із цим струменем води зник не тільки бруд, який налип йому на тіло за стільки днів, а й турботи, тривоги та докори сумління. Він намилювався й обполіскувався знову й знову, аж поки шериф здалеку показав йому рукою, щоб він поквапився. Роджер витерся тим самим одягом, який накинув на себе. Гребінця в нього не було, й він пригладив волосся пальцями.

— Ви собі уявити не можете, який я вам вдячний за це купання, шерифе, — сказав він, коли вони поверталися до камери. — Ви повернули мені життя, здоров’я.

Тюремник відповів йому нерозбірливим мурмотінням.

Повернувшись до