Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

камери й лігши на свою койку, Роджер спробував відновити читання книжки «Наслідування Христа» Томаса де Кемпіса, але не зміг зосередитися й поклав книжку знову на підлогу.

Він згадав про капітана Роберта Монтейта, свого помічника й друга під час останніх півроку, які він прожив у Німеччині. Чудовий чоловік! Відданий, діяльний і героїчний. Він був товаришем його подорожі та небезпек у німецькому підводному човні У-19, який доставив їх, разом із сержантом Деніелом Джуліаном Бейлі, до узбережжя Трейлі в Ірландії, де всі троє мало не потопилися, бо не вміли веслувати. Вони не вміли веслувати! Ось так дрібні неприємності можуть зруйнувати великі задуми. Він пригадав той сірий дощовий ранок, спінене море й густий туман Святого четверга 21 квітня 1916 року, й вони троє в розгойданому човні з трьома веслами, в якому їх покинула німецька субмарина, перш ніж зникнути в тумані. «Нехай щастить!» — крикнув йому на прощання капітан Раймунд Вайсбах. Він знову пережив жахливе відчуття безпорадності, коли намагався підкорити собі цей човен, який підстрибував на хвилях і провалювався в ями, і неспроможність недотепних веслувальників спрямувати його в напрямку берега, про який ніхто з них не знав, де він є. Їхній човен крутився, підіймався, опускався, підстрибував, описував кола з різними радіусами, а що ніхто з трьох не міг приборкати їх, то хвилі, які хлюпали в борт човна, нахиляли його в такий спосіб, що кожної хвилини могли перекинути. І справді, вони його перекинули. Протягом кількох хвилин троє мало не потопилися. Борсалися на хвилях, ковтали солону воду, аж поки нарешті їм пощастило перекинути човен дном донизу й, допомагаючи один одному, знову вибратися на нього. Роджер пригадав хороброго Монтейта з рукою, пораненою під час нещасливого випадку в Німеччині, який стався з ним у порту Геліґоланд, коли він намагався навчитися водити моторного човна. Вони затрималися там, щоб змінити субмарину, бо У-2, на яку вони повантажилися у Вільгельмсґавені, мусила стати на ремонт. Та рана мучила його протягом усього тижня, поки вони долали відстань між Геліґоландом і затокою Трейлі. Роджер, який терпів напади тяжкої морської хвороби, блював і майже не підводився зі своєї вузької койки та не проковтнув жодного шматка їжі, згадував, із яким стоїчним терпінням Монтейт витримував біль від своєї розпухлої рани. Протизапальна мазь, яку наклали йому німецькі моряки з У-19, анітрохи не допомогла. Його рана й далі гноїлася, і капітан Вайсбах, командир У-19, попередив, що коли після того, як вони зійдуть на берег, її не почати негайно лікувати, то виникне гангрена.

Востаннє він бачився з капітаном Робертом Монтейтом на руїнах форту Мак-Кенна, того самого ранку 21 квітня, коли двоє його товаришів вирішили, що Роджер заховається тут, а вони підуть шукати допомоги в «Добровольців» Трейлі. Вони так вирішили тому, що він найбільше ризикував бути впізнаним солдатами, бо саме він був найжаданішою здобиччю для сторожових псів імперії, й тому, що Роджер утратив останні сили. Хворий і ослаблений, він уже двічі падав на землю, геть виснажений, і коли впав удруге, то кілька хвилин лежав непритомний. Друзі покинули його між руїнами форту Мак-Кенна, залишивши йому револьвер і торбинку з одягом, після того як потиснули йому руку. Роджер пригадував, як, побачивши жайворонків, що літали над ним, почувши їхній спів і виявивши, що він оточений дикими фіалками, які росли на пісках затоки Трейлі, він подумав, що нарешті добувся до Ірландії. Очі йому наповнилися слізьми. Капітан Монтейт, відходячи, віддав йому військову честь. Невисокий на зріст, дужий, спритний, невтомний, ірландський патріот до нутра кісток, протягом півроку, які Роджер прожив із ним у Німеччині, він не проронив жодного слова нарікання й не виявив жодної ознаки занепаду сил перед товаришем, попри ті невдачі, які доводилося йому терпіти в таборі військовополонених у Лшбурзі — а іноді й відверту ворожість, — коли в’язні відмовлялися записуватися в Ірландську бригаду, яку Роджер хотів сформувати, щоб воювати спільно з Німеччиною («але не під її командуванням») за незалежність Ірландії.

Він був мокрий із голови до ніг, з розпухлою й закривавленою рукою, погано обмотаною плащем, який він скинув із себе, і з виразом великої втоми на обличчі. Посуваючись уперед енергійними кроками, Монтейт і сержант Деніел Бейлі, який накульгував, розтанули в тумані, прямуючи до Трейлі. Чи дійшов туди Роберт Монтейт, чи не потрапив до рук королівської ірландської поліції? Чи вдалося йому сконтактуватися в Трейлі з людьми з ІРБ (Ірландського республіканського братства) або з «Добровольцями»? Він ніколи не довідався про те, коли і як був захоплений у полон сержант Деніел Бейлі. Його ім’я ніколи не згадувалося під час тривалих допитів, яким піддавали Роджера, спочатку в Адміралтействі керівниками британської розвідки, а потім у Скотленд-Ярді. Несподівана поява Деніела Бейлі на суді, на якому Роджера судили за зраду, як свідка головного прокурора, вжахнула Роджера. У своїй заяві, переповненій брехнею, про Монтейта він не згадав жодного разу. Отже, він досі на волі чи його вбили? Роджер благав Бога, щоб капітан був тепер здоровий і в безпеці, переховуючись у якомусь із куточків Ірландії. Чи, можливо, він узяв участь у повстанні Святого тижня й загинув там, як і безліч безіменних ірландців, що кинулися в цю авантюру, не менш героїчну, аніж необмірковану. Найімовірніше, що він був на Головному поштамті Дубліна, відстрілюючись поруч зі своїм улюбленим Томом Кларком, поки ворожа куля обірвала його зразкове життя.

Також і його приїзд до Ірландії був необміркованою й відчайдушною авантюрою. Повірити в те, що, прибувши з Німеччини до Ірландії, він зможе зупинити сам-один, за допомогою прагматичних і раціональних аргументів повстання на Святому тижні, сплановане в такій таємниці військовою радою ірландських «Добровольців» — Томом Кларком, Шином Мак-Дермотом, Патриком Пірсом, Джозефом Планкетом, — повстання, про яке не був поінформований навіть президент ірландських «Добровольців», професор Еойн МакНейл, хіба не було фантастичною маячнею? «Раціональні аргументи не переконують ані містиків, ані мучеників», — подумав він. Роджер був учасником і свідком тривалих та інтенсивних дискусій, що відбувалися у внутрішніх колах ірландських «Добровольців», на яких ішлося про його тезу, що збройний виступ ірландських націоналістів проти Британської імперії може мати успіх лише в тому разі, якщо він відбудеться водночас із військовим наступом німецької армії, який відверне на себе її головні сили. Про це він і молодий Планкет протягом багатьох годин сперечалися в Берліні, але так і не змогли дійти згоди. Чи саме тому, що члени військової ради ніколи не поділяли цієї його переконаності, «Добровольці», які готували повстання, приховували свої плани від