Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

Видовжена тінь, котру відбивало місячне сяйво, зливала їх у єдине ціле.

Ступивши всередину й пройшовши в напрямку, котрий виводив прямісінько до підвалу, Кошовий зупинився. Ліхтарик при собі мав, намацав його в кишені, приготував. Проте виймати не поспіщав. Легенько штовхнувши Шацького в бік, прошепотів:

— Чуєте щось?

— Нічого, — відповів той так само тихо. — А що треба почути?

Клим знизав плечима.

— Вчора приблизно в цей самий час ми тут бесідували з паном Ліндою. Захопилися, через те я й пропустив початок.

— Початок — чого?

— Чорна пані мусить попередити про свою появу.

— Тобто? Як це — попередити? Навмисне?

Кошовий роздратовано клацнув пальцями.

— Ось єдине, про що я досі нічого не знаю. Але має бути тріскотіння чи легкий шурхіт. Знаєте, так буває, коли щури лазять під підлогою.

— О, мені добре знайомий той бридкий звук. — Шацький гидливо пурхнув губами. — Слухайте, коли вже ми сюди прийшли, тобто коли вже ви мене сюди затягли, може, поясните нарешті…

— Tc-c-c! — Кошовий приклав пальця до губів. — Стійте, слухайте, дивіться. Наче починається.

Сам теж замовк, нашорошивши вуха.

Припускав — цього разу довго чекати не доведеться. Зовсім не думаючи, що явлення відбудеться ось так, майже відразу.

Темряву довкола раптом осяяло. Як минулого разу, світило не яскраво, брудно-сіро. Неправильний прямокутник проявився на стіні навпроти. Шацький зойкнув, і Кошовий, аби нічого не пропустити, без жодних церемоній затулив йому рота правою долонею, притримуючи лівою за потилицю. Прошепотів у порослу сивим волоссячком мушлю вуха:

— Стійте. Слухайте.

З муру — вірніше, на мурованій поверхні, проявилася знайома вже Климові жіноча постать у чорному.

Десь далеко позаду линуло ледь чутне шурхотіння.

Шацький, зачудований та водночас до півсмерті наляканий моторошним видовищем, зойкнув, сіпнувся, спробував вирватися. Та водночас не зводив із привида очей — ніби Чорна пані з неясним, розмитим лицем могла також гіпнотизувати всякого, хто дивиться на неї.

Шурхотіло.

Ні — тріщало.

Легеньке тріскотіння, і тепер Кошовий нарешті згадав, де раніше чув подібний звук. Причому — не раз.

Чорна пані почала поволі наближатися.

Руки невблаганно простягалися вперед.

— Бачите! — вже не криючись, на всю силу легенів вигукнув Клим, відпускаючи рот Шацького й випростовуючи правицю назустріч привиду. — Ви бачите це, Шацький?

— Боже… Боже… Що… Що я маю бачити?.. — Голос наляканого Йозефа звучав слабо.

— СУКНЯ! Шацький, сукня! Хіба не помітно? Сукня на ній!

Чорна пані далі висіла над долівкою, простягаючи до них руки.

— Сто років тому таких суконь не носили! Я ще вчора це помітив, Шацький!

Аж тепер пустивши товариша, Клим витягнув ліхтарика з однієї кишені. В іншій, як заздалегідь домовилися з Карлом Ліндою, був сюрчок — старший над шпигами віддав Кошовому свій персональний.

Промінь ліхтарика блиснув у бік, звідки линуло тріскотіння.

Темряву розірвало пронизливе сюрчання.

Чорна пані зникла так само раптово, як і з’явилася. У відповідь Кошовий із Шацьким почули відразу кілька трелей зусібіч, затим — крики: «Стій!», «Хапай!», «Тримайте!», змішані з брутальною лайкою.

І враз недобудоване приміщення першого поверху будинку на Валовій заповнили поліцейські у формі та цивільному. Клим знав: вони ще раніше мали оточити все тут довкола, й від їхньої кількості враз стало тісно.

— Розступіться! Всі геть! — почулося від входу.

Кошовий витяг сюрчок із рота. Не знаючи, куди подіти, урочисто передав Шацькому, котрий, мабуть, єдиний, ще нічого не розумів.

Двоє міцних поліцейських волочили за скручені назад руки полоненого, котрий, стогнучи від болю у вивихнутих суглобах, усе одно лаявся й намагався вивільнитися, хоч розумів — марно. Поруч сунув з виглядом переможця Лінда, а за ними — кремезна постать комісара Марека Віхури, який саме тримав перед собою головний трофей нинішньої ночі, котрий напевне стане одним із тих речових доказів, якими ще довго пишатиметься львівська кримінальна поліція.

— Нічого не розбили? — вигукнув Клим. — Бо там обережно треба, пане комісаре!

— Усе в порядку! — відгукнувся той. — Пан директор буде вражений! Аби ще знати, як воно працює!

— Не біда! Ось, він вам покаже. Бо нам уже показав своє кіно. Правда?

Говорячи так, Кошовий спрямував промінь ліхтарика, аби висвітити перекошене від безсилої люті обличчя Станіслава Мазарека.

Розділ п'ятнадцятий

МУДРІСТЬ ЕСТЕР ШАЦЬКОЇ

— Він усе знав від самого початку! — вигукував Шацький, махаючи руками, й навіть не годен був сидіти. Емоції підкидали вгору, від чого кістлявий зад стукався об край стільця. — Вей, Естер, цей чоловік — помилка природи! Він мав би народитися жидом!

— Швидше ти, Йозефе, випадково народився від батьків-жидів, — вставила Естер, і прозвучало це зовсім беззлобно, не ядуче, з м’якою іронією.

— Ич! Хіба я ніколи не казав вам, пане Кошовий, що маю наймудрішу на всі Кракідали дружину?

— Такого не говорили, — делікатно зазначив Клим.

Шацький враз почервонів, важко задихав, ще сильніше засовався на стільці.

— Як то? Дуже перепрошую, але я не…

— Справді, нічого не згадували про Кракідали, — поквапився виправитися Кошовий. — Багато разів чув від вас про те, що шановна пані Шацька наймудріша на весь Львів.

Голосно видихнувши, Йозеф при цьому навіть помацав обличчя, котре тут же перестало так пашіти, гордо випнув уперед стягнуті жилеткою груди, навіть узяв руки в боки.

— Наш гість, Естер, не лише розумний та кмітливий. Він також делікатний та ввічливий, чого в наш час уже не побачиш. Почули, діти?

Він зсунув густі брови, з удаваною суворістю глянувши на свій виводок. З нагоди візиту героя, котрий переміг привида з Валової, зубний лікар зібрав усіх дітей за столом, включно із малим Деніелом. Цей уже навчився тупцяти сам, але все одно погано тримався на ніжках, тож біля нього постійно мусила бути хтось із сестер.

Старша, Рива, як і раніше, не мирилася з меншою, Ідою, коли йшлося про те, чия черга забавляти малого. Риві йшов дванадцятий, чорнявка з тугими кісками вважала себе неабияк дорослою панною, в якої, крім школи, безліч особистих справ. Семирічна їда, незважаючи на суттєву різницю в віці, виявилася точною зменшеною копією матері не лише зовні — Кошовий не раз бачив, як дівча, показуючи характер, змушувала Риву поступатися в багатьох принципових для себе речах. Утім, наскільки Клим устиг вивчити сімейство Шацьких, старша дівчинка своїм умінням йти на поступки й домовлятися більше нагадувала тата. Бо зважувала все, дозволяючи керувати собою, коли предмет виглядав не вартим запеклих суперечок. Аби пізніше, в головному для себе, все одно перетягнути ковдру на себе.

У чому дівчата завжди були солідарні, так це коли треба було об’єднуватися проти найстаршого з дітвори — Шмуля. Ще з першого дня знайомства Кошовий помітив: хлопчик —