Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

Усе було як слід, як у невеликому за розмірами, але дуже багатому театрі. Була сцена, запнута оксамитною завісою, по темно-вишневому тлі обсіяною, як зірочками, зображеннями золотих збільшених десяток, суфлерська будка і навіть глядачі.

Здивувало Никанора Івановича те, що вся ця публіка була однієї статі — чоловічої, і вся чомусь з бородами. А поза тим вражало те, що в театральній залі не було стільців і вся ця публіка сиділа на підлозі, прекрасно натертій та ковзкій.

Ніяковіючи в новому та великому товаристві, Никанор Іванович, пом’явшись якийсь час, пішов за загальним прикладом і всівся на паркеті по-турецькій, примостившись між якимось рудим здорованем-бородачем та другим, блідим і вельми зарослим громадянином. Ніхто з сидячих не звернув уваги на новоприбулого глядача.

Тут почувся лагідний дзенькіт дзвіночка, світло в залі згасло, завіса розійшлася й постала освітлена сцена з кріслом, столиком, на якому був золотий дзвіночок, і з глухим чорним оксамитовим задником.

Із куліс тут вийшов артист у смокінґу[208], гладко виголений і зачесаний на проділ, молодий і з дуже приємними рисами обличчя. Публіка в залі пожвавішала, всі обернулися до сцени. Артист підійшов до будки й потер руки.

— Сидите? — спитав він м’яким баритоном і посміхнувся залі.

— Сидимо, сидимо, — хором відповіли йому із залі тенори та баси.

— Гм… — промовив замислено артист, — і як вам воно не надокучить, не розумію? Усі люди як люди, ходять тепер вулицями, розкошують весняним сонцем і теплом, а ви тут на підлозі товчетесь у душній залі! Невже ж програма така цікава? А втім, що кому до вподоби, — філософічно закінчив артист.

Потім він змінив і тембр голосу, й інтонації і весело та гучно оголосив:

— Отже, наступним номером нашої програми — Никанор Іванович Босой, голова домового комітету й завідувач дієтичної їдальні. Попросимо Никанора Івановича!

Дружний аплодисмент був відповіддю артистові. Здивований Никанор Іванович вирячив очі, а конферансьє, затулившись рукою від світла рампи, знайшов його поглядом серед сидячих і ласкаво поманив його пальцем на сцену. І Никанор Іванович, не пам’ятаючи як, опинився на сцені. В очі йому знизу й спереду вдарило світло кольорових лямп, через що відразу провалилася в темряву заля з публікою.

— Ну ж бо, Никаноре Йвановичу, покажіть нам приклад, — привітно промовив молодий артист, — і здавайте валюту.

Запала тиша. Никанор Іванович перевів подих і тихо промовив:

— Богом клянуся, що…

Та не встиг він вимовити ці слова, як уся заля вибухнула вигуками обурення. Никанор Іванович знітився й замовк.

— Наскільки я зрозумів вас, — заговорив провідник програми, — ви хотіли поклястися Богом, що не маєте валюти? — І він чуло поглянув на Никанора Івановича.

— Саме так, не маю, — відповів Никанор Іванович.

— Так, — озвався артист, — а даруйте нескромність: звідкіля ж узялися чотириста долярів, знайдені у вбиральні тієї квартири, єдиним мешканцем якої є ви з вашою дружиною?

— Чарівні! — уяв іронічно сказав хтось у темній залі.

— Саме так, чарівні, — боязко відповів Никакор Іванович на невизначену адресу, чи то артистові, чи то темній залі, і пояснив: — Нечиста сила, картатий перекладач підкинув.

І знову обурено зревіла заля. Коли ж запала тиша, артист сказав:

— Ось які байки Ляфонтена доводиться мені вислухувати![209] Підкинули чотириста долярів! От ви усі тут — валютники, звертаюся до вас як до фахівців: чи ж можлива така річ?

— Ми не валютники, — пролунали окремі ображені голоси в театрі, — але річ така неможлива.

— Цілком приєднуюсь, — твердо сказав артист, — і запитаю вас: що можуть підкинути?

— Дитину! — крикнув хтось із зали.

— Щира правда, — потвердив провідник програми, — дитину, анонімного листа, проклямацію, пекельну машину, та хіба мало чого ще, але чотириста долярів ніхто не стане підкидати, бо такого ідіота в природі не існує. — І, звернувшись до Никанора Івановича, артист додав докірливо та печально: — Засмутили ви мене, Никаноре Йвановичу! А я ж на вас сподівався! Отже, номер ваш не вдався.

У залі пролунав свист на адресу Никанора Івановича.

— Валютник він! — вигукували в залі. — Оце через таких і ми безвинно потерпаємо.

— Не лайте його, — лагідно сказав конферансьє, — він розкається. — І, звернувши до Никанора Івановича повні сліз голубі очі, додав: — Ну, ходіть, Никаноре Йвановичу, на місце!

По цих словах артист подзвонив у дзвіночок і гучно оголосив:

— Антракт, негідники!

Приголомшений Никанор Іванович, який несподівано для себе став учасником якоїсь театральної програми, знову опинився на своєму місці на підлозі. Тут йому приснилося, що заля поринула в цілковиту пітьму й що на стінах вискочили червоні світні слова: «Здавайте валюту!» Тоді знову розхилилася завіса і конферансьє запросив:

— Попрошу на сцену Сергія Ґерардовича Дунчіля.

Дунчіль виявився миловидним, але геть занехаяним чоловіком років п’ятдесяти.

— Сергію Ґерардовичу, — звернувся до нього конферансьє, — от вже півтора місяці ви сидите тут, уперто відмовляючись здати валюту, що залишилася в вас, тоді як країна має потребу в ній, а вам вона зовсім ні до чого, а ви все-таки пручаєтеся. Ви — людина інтеліґентна, прекрасно усе це розумієте, а все ж не бажаєте піти мені назустріч.

— На жаль, нічого зробити не можу, оскільки валюти я більше не маю, — спокійно відповів Дунчіль.

— То чи немає хоча б діямантів? — запитав артист.

— І діямантів немає.

Артист похнюпився й замислився, а тоді ляснув у долоні. З куліси вийшла на сцену середніх літ дама, вдягнена по моді, тобто в пальті без коміра й у малесенькому капелюшку. Дама мала стривожений вигляд, а Дунчіль поглянув на неї, не поворухнувши бровою.

— Хто ця дама? — запитав провідник програми в Дунчіля.

— Це моя дружина, — гідно відповів Дунчіль і поглянув на довгу шию дами з якоюсь відразою.

— Ми потривожили вас, мадам Дунчіль, — звернувся до дами конферансьє, — от з якого приводу: ми хотіли вас запитати, чи має ваш чоловік іще валюту?

— Він тоді усе здав, — хвилюючись, відповіла мадам Дунчіль.

— Так, — сказав артист, — ну, що ж, як так, то так. Як усе здав, то нам належить негайно розстатися з Сергієм Ґерардовичем, що ж поробиш! Якщо ласка, можете полишити театр, Сергію Ґерардовичу, — і артист зробив царствений жест.

Дунчіль спокійно й гідно повернувся й подався до куліси.

— Одну хвилиночку! — зупинив його конферансьє. — Дозвольте мені на прощання показати вам ще один номер із нашої програми, — і знову ляснув у долоні.

Чорна задня завіса розсунулася, і на сцену вийшла юна красуня в бальній сукні, тримаючи в руках золоту тацьку, на якій лежала груба пачка, перев’язана цукерчаною стрічкою, і діямантове кольє, від якого навсібіч відскакували сині, жовті та червоні вогні.

Дунчіль