Марина Соколян - Новендіалія

Що ж він робить не так? — кусаючи губи, катувався хлопець. Чи можна справді попасти, куди хочеш, у цьому курному мороці? «Іноді краще не цілитись», — поважно напучував Клим, але ж добре їм, вуличним бійцям з роками досвіду, які кладуть кулю в мішень на одному лише внутрішньому переконанні! А звідки ж йому, Луці, взяти таку майстерність? Як, не цілячись, влучити у верткого, наче дзиґлик, inferi?

Аж раптом поряд свиснуло, немов нагайкою, боляче обпікаючи щоку. Тої ж миті щось некероване стислося в животі і мимоволі штовхнуло хлопця вперед. Руки самі скакнули в повітря, посилаючи в темряву кулю за кулею. Зненацька в правому оці спалахнуло, і в повітрі війнуло пожежею. Він поцілив-таки! Не цілячись! Це спрацювало!

Проте недовго Луці випало радіти. Larvati вирішив приділити йому пильну увагу, зайшовши звідкілясь збоку, і Лука з жахом усвідомив, що між ними немає нічого, навіть потрощеного крісла.

Проквестор збагнув це лише на якусь частку секунди пізніше, одразу ж стрибнувши межи ними. Його хитрий перекат, проте пішов якось навскоси, і, замість, звестися на ноги, той лише припнувся до якоїсь кучугури, продовжуючи стріляти.

І тут сталося диво — larvati шарпнувся, його зброя глухо тюкнула об підлогу, і вже наступної миті він крутнувся та, вибивши шибку, вискочив з горища.

Лука метнувся до вікна. Це був третій поверх, і однак внизу не видно було поламаного тіла. Радше, не видно було нікого взагалі. Швидкий, наче ґедзь, larvati просто розчинився в нічному тумані.

Прикульгуючи, Горган підійшов до вікна і спинився поряд. Та його ж поранено! — здогадався Лука, а, попри те, на гадючому лиці проквестора, як і завжди, не прозирало жодних емоцій.

— Гарний постріл, — сповістив він, кивнувши вбік димної кучугури.

Лука втішено мугикнув.

— Зате ви підстрелили larvati, — визнав він. — Це ж нібито взагалі неможливо.

Проквестор скептично пирхнув.

— Це не вирішує проблеми.

— Чому? Ми ж відбили вкрадене!

— Не все, — зітхнув Горгона. — Larvati виніс щось на собі.

Лука визирнув надвір, мовби сподіваючись відстежити втікача.

— І… що це означає?

— Це означає, — повагом відказав той, — що наш рухливий знайомець невдовзі заведе собі друга.

Хлопець зиркнув на проквестора. Як тільки той лишається байдужим, коли мова про таке? Горгона смикнув кутиком вуст, спираючись на подзьобану кулями стіну.

Хіба не гідне людини прагнення? — ледь чутно промовив він. — Ну годі, давай-но зберемо що там вони потягли із «крипти».

Горган відліпився від стіни та, припадаючи на праву ногу, попрямував до згортка, залишеного у спадок злощасним inferi. Спостерігаючи за проквестором, Лука зловив себе на несподіванім бажанні підтримати калічного. Він же, дарма, що душогуб і негідник, наражав себе сьогодні на небезпеку заради його, Луччиного, рятунку. А, коли так, то придалось би бути вдячним.

Втім, приголомшений пережитим переляком і, як наслідок, певною мішаниною в голові, Лука так і не зібрався запропонувати свою допомогу. Може, воно й на краще, зрештою, біс його зна.

SICINNIUM

Нарешті, гості мої любі, вивела нас крива доріжка аж попід королівський замок, або ж Замок-на-Скелі, названий на честь короля Авеля. Підмури замку старші за саме місто: домінантна висота завжди принаджувала погляди тутешніх володарів, першим з яких, кажуть, був король-дракон…

Що? Хто — я заливаю гусара? Чекайте, шановні, а звідки, на вашу думку, походить назва нашого славного міста? Дракув — «місто дракона», авжеж… Навіть печера, в якій мешкав господар гори, збереглася, і кожен з вас може її відвідати — за невелику платню, певна річ, але вона того варта…

Печеру нині чудово устатковано: підсвічування, поточені часом обладунки і навіть Справжні Драконячі Кості — діти будуть у захваті!

Так до чого це я? Ага, отже, король Авель навмисно вибрав це місце для своєї резиденції, сподіваючись нібито успадкувати хтонічні сили першого власника твердині. Втім, хроністи подейкують, що королівський архітектор відраджував замовника від цього заміру, посилаючись на несприятливий клімат місцини — себто трясовиння та північний вітер — однак Авель, очевидячки, наполіг на своєму.

Над старими воротами замку ви можете побачити напівстертий нині надпис «Ignibus junxi aquas», що значить «Я поєднав вогонь з водою». Немає згоди щодо того, хто був автором надпису — сам замовник чи його зухвалий виконавець. А це, власне, цікаво, адже в першому випадку це значило би горде самоствердження, мовляв, я опанував силу дракона і волю ріки, а от у другому… Тут слід розуміти, що згаданий вислів можна тлумачити і як «Я звів докупи несумісне, і ніц доброго з того не вийшло». Втім, останнє було би несправедливим щодо Авеля — у нього ж насправді вийшло досить помітне «щось», хоч і не зовсім те, що планувалося. А от щодо клімату, то тут Раманте мав цілковиту рацію: густі тумани стали познакою міста, і, як вам розкажуть у Драконячій Печері, то є ніщо інше, як пара від дихання величезного змія, який нині спить під землею.

Ходімо нині вздовж вулички Підзамча, на розі якої ви зможете: а) купити сувенірних драконів у різних позах і б) оглянути замок у перспективі та оцінити його масштаби. Зараз… е… ті, хто все ж таки подолав потяг до патрання яток… погляньте на замок та його потужні стіни. Після того, як Раманте за допомогою низки запруд змінив русло річки Чайка, вода заповнила рови довкіл пагорба, утворивши природну перепону для ймовірних нападників. Стіни, або ж інакше, куртини, зведені межи урвистими скелями, мають форму п’ятипроменевої зірки, що було піком фортифікаційної моди тих часів. Беручи усе це до уваги, замок штурмувати — справа невдячна, і, коли вже на те, так і не здійснена. Після трьох поколінь Дракувських королів столицю було пересунуто до Вигодня, а штурм рідковживаної літньої резиденції, очевидячки, вже не виглядав для нападників аж настільки принадно.

О! Чуєте бамкання? Це б’є знаменитий дракувський Чорний Дзвін. Що це, по п’ятій вже? Забарилися ми… Ну нічого. Отже, подзвін цей походить з кафедрального собору, ренесансні бані якого визирають ондечки, понад воротями. Чому дзвін чорний? Ну, коли я скажу, що його давно не чистили, це ж вас не влаштує, еге ж? Значить, тоді от що. В кафедральному соборі поховано купу видатних мужів і не менш славетних дам, і дзвін цей, говорять, відлунює голосами святих. Мертвих святих, еге ж. Vox beatorum, кажуть на нього, — «голос блаженних». Приєднатися до них, тобто е… оглянути крипти ви зможете у вільний час після завершення нашої прогулянки.

Ходімте, шановні, і нехай дихання