Марина Соколян - Новендіалія

Ще кілька кроків, і Лука спинився на найнижчій сходинці. Щось було не так… ну звісно ж, охоронця нема на його звичному місці! Лише видно за конторкою край перекинутого стільця і… і… Лука задихнувся, відчуваючи, що серце знов починає сполошено калатати. Опріч стільця було видно скорчену долоню і темну, масну мовби пляму, що спроквола спливала на чорно-білу шахівницю підлоги.

Відчуття нереальності — таке точно, як тоді, на Риторики — знову відвідало магістратського інтерна, проте нині йому вдалося скоріше вгамувати млосну круговерть. Нападник десь тут, недалеко, і бовваніти на сходах — аж ніяк не найкраща думка… Лука, пригнувшись, швидко стрибнув до конторки… Охоронець — ну, мертвий, жодних сумнівів, але ж хто і чому…

В цю мить рипнули, відкриваючись, вхідні двері, і Лука, скочив на ноги, наче підкинутий пружиною, скеровуючи цівку на темну постать у проймі.

Постать заклякла, спинившись на півкроці. Тоді тихо мугикнула.

— Я чудово знаю, як ти до мене ставишся, — сухо прошарудів голос. — Немає потреби висловлювати це настільки предметно.

Лука рвучко зітхнув, опускаючи зброю. Горгона… ну не холерний дотепник!?

— Охоронця… вбито, — хрипко повідомив хлопець. — Щойно. Вбивця десь тут. Так що я мав підстави. Для предметних висловлювань.

Із віддихом, схожим на сичання, проквестор одним пливким рухом вихопив зброю та перемістився до конторки. Швидко глипнувши на вбитого, він роззирнувся і зрештою вп’явся поглядом у темний куток попід сходами.

Наступної миті Горган стрімко пірнув у темінь, і, рушивши за ним, Лука угледів низькі дверцята — нині відімкнені — і непроникну чорноту підвалля за ними. Лука не знав про цей хід — очевидячки, на відміну від Горгони та недавнього зловмисника.

Що ж тепер? Вниз — за вбивцею? Але ж раптом той, не будь дурний, зачаївся в темряві, готовий порішити кожного, хто стане на поріг?

Проквестор, схоже, теж розважив таку можливість, отож, замість чинити геройства, він причинив дверцята та швидко замкнув їх на дебелий засув.

— Що там, внизу? — пошепки спитав Лука, кивнувши на двері.

— Вихід з архіву, — тихо кинув Горган.

Ну звісно ж! То он чому Теззі так швидко виникав на порозі, коли його кликали із «крипти»! Магістрат, отже, з’єднаний з архівом спільним запіллям, і за нормальних обставин саме наявність магістратських бійців неподалік була запорукою безпеки. За нормальних обставин — а отже, якраз не тепер! Комусь, схоже, вкрай потрібно було тихцем пробратися до «крипти», і саме це, очевидячки, щойно й відбулося.

— Треба зустріти їх при других дверях, — повідомив проквестор, рушаючи до виходу.

Лука забарився, не знаючи, як йому належить діяти. Горган обернувся до нього.

— Ідеш?

Проквестор не запитував раніше, збагнув Лука, просто давав накази. То що ж це нині? Вирішив дати йому вибір, зглянувшись на юні літа? Сердито пирхнувши, хлопець подався за керівництвом.

Вони поквапно перетнули вулицю, та не встигли вони й на поріг ступити, як із надр університетського архіву пролунали постріли. Горган штурхонув двері, вдираючись досередини, Лука — за ним. У передпокої за перекинутим столом намацував рацію тамтешній охоронець; його руки і плямиста форма були залиті кров’ю. Горгону він знав, очевидячки, тому лише тицьнув підборіддям на сходи та відмахнувся у відповідь на запитальний погляд, мовляв, дам собі раду.

Не зволікаючи, проквестор кивнув Луці та скочив на сходи. Вони швидко піднеслися на другий поверх, і перед ними в тьмянім вуличнім світлі прослалася зелена доріжка довгого архівного коридору. Горган, а за ним і Лука, причаїлися за рогом, прислухаючись. Коридором тихо, але жваво крокувало двоє, і зиркнувши похапцем, Лука впізнав двох із тієї трійці, за якою вони бігали із Мар’яном та Феліксом. Миршавий та його дебелий товариш… Inferi тобто, в купі з larvati… Луці аж збилося дихання, коли він згадав витівки останнього, пригадуючи також Вітієві гарячі запевнення, що жоден, жоден із них не годен змагатися з одержимцем. Навіть Горган.

Той, проте, дочекавшись, поки зловмисники зникнуть за поворотом, тихо ступив на зелену доріжку. Невже не знає?

— Проквесторе! — пошепки покликав Лука. — Менший — larvati!

Горган байдуже кивнув.

— Вони винесли щось із «крипти». Треба повернути.

— Але…

— Здобич несе inferi. Спробуєш його зняти. Я візьму на себе іншого.

І — ані слова більше! — проквестор закрокував коридором, стрімкий та нечутний, наче хижий кіт. Лука, відчуваючи себе якимось недотепним самогубцею, рушив назирцем, намагаючись відтворити бережку ходу керівництва.

Йшли вони нібито тихо — хіба гупало Луці у вухах власне серцебиття — а проте їх однаково почули. Варто було їм наблизитися до повороту, як звідти, розтинаючи повітря, шурхнули кулі. Нечесно! — подумки заголосив Лука, втискаючись в неглибоку виїмку дверної рами — якого біса в них зброя з глушниками?! Навіть не розбереш, звідки власне стріляють! Горган тим часом стрибнув на підвіконня і відкрив вогонь, мітячи кудись у темну пройму сходового майданчика. Шурхання припинилося, й проквестор вискочив зі свого прихистку, наче м’ячик, перекотився підлогою і вже наступної миті притулився до стіни, за якою — невеличкий майданчик та сходи на горище, якими й протупотіли зловмисники. Щойно Лука попід стіночкою нагнав його, Горган стрибнув якось кручено, приземлившись на спину, лицем до сходового прольоту, і знову загуркотів з пістолета.

Хитрий маневр спрацював, і зловмисники, прожогом піднеслися сходами, втративши зручнішу для себе позицію. Махнувши Луці, проквестор підскочив і метнувся за ними. За мить Лука і Горган опинилися на архівному горищі, посеред перекинутих стелажів, стосів старих книжок та завірюхи розбурханого втечею пилу. Двоє втікачів гарно малювалися проти вікна під вузькою стріхою; якщо і можливо спинити їх, збагнув Лука, то лише тепер. Прип’явшись до стіни, він почав стріляти. А потім до них обернувся larvati, і стіна над Луччиним вухом порснула тиньком та дерев’яними друзками.

— Твій — другий! — люто шикнув до нього Горган і, стрибнувши геть від колеги, під сумнівний захист книжкових полиць, взявся поливати миршавого вогнем. Той недбало скакнув убік — він взагалі рухався мовби навіть ледаче, та однаково швидше, ніж його суперник.

Луці нічого не лишалося, аніж покинути Горгана сам на сам з larvati і приділити усю свою увагу другому. Втім, дебелий дядько із клунком у жодному разі не був простою мішенню. Лука впав на коліно за якимось перекинутим кріслом, намагаючись впіймати рухливу постать у розрізі цілика. Але той крутився незгірш за проквестора, ні на мить не спиняючись на місці, і Лука згайнував кілька набоїв, відправивши їх як не в стіну, так у вікно, в той час як inferi нашпигував уже Луччине крісло