Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

що жінка може бути ось такою, — сказав Дез, дивлячись їй услід.

— Якою?

— Нор-маль-ною, — сказав Дезмонд Уїтенберг. — Такою, як ми.

— Ми? Дискримінація за статевими ознаками! — сказав я. — Здається, у вас цього не люблять.

— На словах, дорогенький, на словах. У мене завжди були силіконові ляльки. Я ніколи не розмовляв з ними серйозно…

— А Опра?

Опра була першою дружиною Деза і загинула, спускаючись на лижах з гір, років двадцять тому.

— Опра… Я гадав, таких більше немає, — він тоскно поглянув услід Єлизаветі, котра піднімалася білими сходами пляжу, — …і помилився…

До вечора вона не повернулася.

Проте, передзвонила:

— Не хвилюйтесь. Мене не з’їли.

— Ти де?

— У Мелі… У місіс Мелані Страйзен. Все в порядку. Я лишаюся ночувати. Вранці побачимось.

Як завжди, вона нічого не пояснювала.

МАРИНА

— Відкрий он ту шухляду! — сказала Любов Данилівна.

Марина зітхнула. Вона відкривала її вже разів десять і знала, що буде далі.

Попри це, вона покірно встала, відклала книгу і відчинила дверцята шафи, висунула шухляду, запитально поглянула на жінку.

— Діставай! — наказала та.

Марина витягла три целофанових пакети.

— Неси всі, — сказала Данилівна, — розберемось.

Марина виклала пакети біля її ніг.

— Давай! — скомандувала Данилівна. — По черзі.

Марина взялася за перший пакет.

Обережно витягла з нього темно-синю сукню з білим плетеним комірцем, чорну комбінацію — нову і стару водночас. «Нову» — тому, що жодного разу не вдягнену, «стару» — тому, що років цьому витвору радянської легкої промисловості було зо тридцять. Далі слідувала білизна — така ж нова-стара. Чорні панчохи на резинках (це вже щось більш-менш сучасне, куплене нею ж нещодавно), лаковані тупоносі туфлі шкільного фасону.

Все це вона тримала над ліжком перед очима Данилівни, котра, суплячи брови, уважно роздивлялася кожну річ.

— Давай другий! — командувала.

І Марина так само потрошила вміст другого пакета: чорна спідниця, біла блузка. Біла білизна, білі капці на шнурівці, довгі чорні гольфи…

— Третій!

У третьому була бузкова сукня з полиском, окремо до неї — великий цупкий комір на ґудзику, білизна тілесного кольору, запаковані нові колготи марки «Конте» і стерті на підошвах, але гарні туфлі на високому підборі з грайливими лаковими бантиками.

Все це розвішувалося на бильцях ліжка охайними шарами — одне за одним, щоби, не дай Боже, потім нічого не переплутати!

— Слухай, — зосереджено бурмотіла Данилівна, поглинута думками. — Цікаво, навіщо там, скажімо, труси? І зовсім нові колготи? А туфлі? Вони ж тиснуть…

— Пані Любо, — втомленим голосом відказувала Марина, — не до театру ж збираєтесь…

Вона знала, що старій краще підтакувати, ніж умовляти не молоти дурниці.

— А бузковий колір… — продовжувала Данилівна. — Чи не дуже він претензійно виглядатиме? Може, відпореш ту оборку? Точно! Сідай: відпореш цю ідіотську оборку!

— Добре, — згоджувалася Марина. — Але тоді ви виглядатимете, як школярка: буде вище коліна!

— Справді? — замислювалася стара. — Так, я про це не подумала. Ну, тоді складай все на місце. Що за чортівня: нема що надіти на власний похорон!! Яка зараз мода?

І вони обговорювали «тенденції і тренди-бренди», мов дві студентки.

А потім Данилівна говорила:

— Може, хоч на похорон приїде…

І в Марини щораз завмирало серце.

Скільки разів вона вимовляла подумки: «Він не повернеться».

А навіщо йому повертатися, заради чого або кого?

Зрештою, він може згодом забрати до себе матір. І її, Маринина, місія на цьому буде вважатися завершеною.

…Розмови з матір’ю про Дениса стали таким самим ритуалом, як перегляд її «посмертного гардероба».

— Вони були разом менше, ніж рік! Хіба це можна назвати шлюбом? І взагалі все вийшло так несподівано і спонтанно, що ми з батьком — Царство йому Небесне! — не встигли і оком змигнути. Ніякого весілля. Привів її до нас в гості, мовляв, привітайте — одружився. Все не як у людей. Не знала я з ним спокою! А був же відмінником, вірші писав. Такі чудові… У мене навіть десь зошити зберігаються. Потім покажу… Вступив на режисуру, хоч як ми його умовляли — ну що це за професія. Такий щасливий був. А потім — ніби підмінили хлопця: навчання покинув — і до армії. Я тоді день і ніч плакала. Інші від армії тікають, батьки що завгодно роблять, аби їхні діти туди не потрапили. Була і у нас така можливість. А він затявся: до армії! Тоді я свій перший інфаркт і заробила. Молилися. Чекали. А він ще й на надстрокову лишився! Повернувся. Інститут все ж таки закінчив і подався до провінції. Думала, грішним ділом — зіп’ється. Але він там добре заробляти почав.

Повернувся вже із запрошенням на роботу. Я раділа: став нарешті людиною. Квартиру купив. Нам дуже помагав. А коли несподівано одружився, я спочатку ще більше зраділа і перехрестилася. Побачила ту дівчинку. Молоденька… Ввічлива, мовчазна, світла така. Чому б не жити?! А він до неї якийсь не теплий був. Я це одразу помітила і переживала страшенно, що вона його покине. Так воно і сталося, зрештою. Але то був удар: щезла. Поїхала кудись і зникла. Що з ним сталося! Бігав, мов поранений. До нас рідко заходив, а як заходив — чорний увесь. Потім замкнувся. Закам’янів. Так і живе. Одна надія: ти йому допоможеш…

Марина знизувала плечима і мовчала.

Виходила в коридор, набирала американський номер аби почути голос і невимушено запитати: «Ну, як справи? Знайшли?» — і десь далеко в глибині душі сподіватися, що пошуки будуть марні…

Після останнього дзвінка їй точно здалося: не повернеться. Голос був втомлений, роздратований, чужий.

Денис сказав, що ніяких зрушень в пошуках немає і що їм запропонували контракт на місяця три-чотири аби проїхатися по різних штатах з показом фільму.

Це здалося їй відмовкою.

Треба було змиритися.

Він з’явився в її житті — і знову зник. З одного боку, це було цілком логічно, а з іншого — несправедливо і прикро. А ще — нестерпно, ніби їй відрубали руку чи видалили нирку.

Жити — можна, а от радіти такому життю — навряд чи…

ДЕНИС

Ще ніколи така розкішна подорож — на повному забезпеченні, по дорогих готелях, зі славою, котра ширилась після прес-конференцій, майстер-класів і показів «Німої крові», з «потрібними знайомствами» і перспективами, про які можна було лише мріяти — не була більшою в житті пасткою.

Капкан, до якого я потрапив, виявився золотим.

Аби вирватися, треба було перегризти собі лапу. Але я не міг підвести друзів. Тим більше, що Єлизавета не втрачала надії на зустріч і з ентузіазмом їхала в будь-яке місто чи селище.

А перед сеансом