Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

У повітрі витав п’янкий аромат жінки… Диявольськи привабливий… Господар будинку був цього вечора не сам…

Гучні звуки фортепіано долинали до оздобленого мармуром холу, де я опинився. Великі люстри були вимкнені, але в настінних світильниках мінилися промені м’якого світла. Від прочинених дверей у вітальню мармуровою підлогою, мов промінь прожектора, тяглася довга смуга світла, вихоплюючи з темряви лише певну зону, як на зйомках кіно.

Шлях до сходів лежав через цю смугу, і мене могли помітити… Що ж, тепер, опинившись біля самісінької мети і витративши стільки сил, відступити?

І тут сталося щось дивне: прозвучала фальшива нота, і за нею почулася лайка чужою мовою. Вилаявся Дюбрей. Минуло секунди зо дві, і музика зазвучала знову. Так це був не запис, це він грав? Ось так несподіванка!

Але парфуми…

Можливо, у нього сидить гостя, яка може мене помітити… Хоча, якщо він грає для жінки, вона, найімовірніше, дивиться на нього. Єдина слухачка повинна очей не зводити з піаніста. Варто було ризикнути…

І я пішов на ризик, не роздумуючи, підкоряючись інстинкту, перебуваючи під владою чаклунського аромату… згораючи від бажання побачити ту, яка його видавала.

Серце мені стислося, я навшпиньки підкрадався до сходів, і кожен крок наближав мене до небезпечного й чарівного відкриття. Зворушлива, приголомшлива музика Рахманінова заповнювала простір, проникаючи в саму глибину моєї сутності. Сантиметр за сантиметром, мені поступово розгортався вид вітальні, і серце калатало дедалі частіше, у такт демонічним акордам, які вибивали з клавіш міцні руки піаніста.

Вітальня, з її високою ліпною стелею, незважаючи на величезні розміри, справляла враження теплої та затишної кімнати. Версальський паркет був накритий розмаїтим перським килимом. Біля стін височіли вкриті павутиною часу великі книжкові шафи, і з них визирали книги в темних шкіряних палітурках.

Я поволі просувався, і раптом перед моїм поглядом розгорнулося приголомшливе видовище. У вітальні все було непропорційно велике: дивани, оббиті червоним оксамитом, канапе, глибокі та м’які ліжка, столики з різьбленими вигнутими ніжками, високі дзеркала стилю бароко, імпозантні полотна знаменитих художників, де персонажі виглядали, немов із темряви часів… По кутах довгого чорного столу височіли стільці з двометровими пишними спинками. Дві великі кришталеві люстри не світилися, але всюди: на столиках, на столах, на всіх виступах — непристойно стирчали величезні свічки. Їх неправильне полум’я мінилося на чорному лаку столиків і… фортепіано. Фортепіано…

Дюбрей, у темному костюмі, сидів до мене спиною, і руки його бігали по клавішах. Соната Рахманінова… А перед ним, на просторому ложі, вкритому чорною тканиною, лежала, зручно вмостившись на боці, довговолоса білява жінка… Абсолютно гола. Підвівшись на лікті, вона підперла голову долонею та неуважно дивилася на піаніста. Я не міг очей відвести від цієї нескінченної грації і застиг, вражений красою, витонченістю і незмірною жіночністю незнайомки…

Час зупинився, і, напевно, минула ціла хвилина, перш ніж я усвідомив, що її погляд звернувся до мене і вона мовчки мене роздивляється. Я зрозумів це й відразу весь підібрався, у жаху, що мене викрили, і водночас розбурханий і зачарований цим невідривним поглядом. Я застиг, не в змозі зрушити з місця.

Я так старався, щоб мене не помітили, одягався в чорне, скрадався навшпиньки, аж раптом опинився під пильним поглядом — і на мене ніхто ніколи так не дивився. У цієї жінки був погляд сфінкса. Ні найменшого збентеження власної наготою, присутністю незнайомого чоловіка, навпаки — вона дивилася на мене з апломбом і викликом.

Я б віддав усе, що завгодно, за те, щоб вдихнути аромат її шкіри… І в міру того як пальці Дюбрея бігали по клавішах, затоплюючи будинок хвилями потужних звуків, у мені росла впевненість, що вона мене не викаже. Хоча й здавалося, що вона вся, цілком, тут, зараз й у своєму власному тілі, я чомусь відчував, що вона абсолютно відсторонена від усього, що відбувається чи може статися.

Відчайдушно борючись із собою, я став повільно задкувати, і вона, мабуть розцінивши це як свою поразку, відвела очі.

Тихо, усе ще розгублений, я піднявся довгими сходами, а образ незнайомки й досі стояв у мене перед очима. Поступово оговтуючись, я похапцем глянув на годинник: 22:24! Сталіна спустять з ланцюга за шість хвилин… Хутчіш!

Я проскочив напівтемний коридор так швидко, як тільки дозволяла потреба рухатися безшумно. Бліді тіні свічників зі згаслими свічками лягали на стіни й килими, надаючи їм похмурості.

Знов не та нота, коротка лайка — і музика зазвучала ще. Хутчіш до кабінету! Я штовхнув двері і заскочив усередину. Серце стиснулося.

Я відразу побачив зошит. Він лежав поруч із ножем для розрізання паперу. Лезо ножа було загрозливо направлене на відвідувача. Серце билося щосили. Я кинувся до столу. Залишилося чотири хвилини… Це чисте безумство… Швидше!

Схопивши зошит, я кинувся до вікна й у слабкому світлі місяця навмання розгорнув його на середині. Музика Рахманінова, яка супроводжувала мене від самого вестибюля, тільки посилила мій жах. Зошит скидався на чийсь рукописний щоденник, кожен параграф починався з дати, підкресленої олівцем. Іноді риска була особливо жирною. Я швидко пробіг його очима, вихоплюючи шматки то тут, то там, розчарований тим, що не можу прочитати все.

21 липня. Алан звинувачує інших у тому, що вони зазіхають на його свободу, і не розуміє, що він сам дозволяє собою командувати… Він підставляє голову, оскільки вважає себе зобов’язаним відповідати чужим очікуванням, щоб не бути вигнанцем. Він хоче добровільного поневолення, бо в його натурі присутній раб…

Коли Алан під владою непереборного бажання бути як усі чи не відхилятися від норми, у його свідомості домінують сумніви.

Кожен параграф супроводжувався коментарями про мене й мою особистість. Немов якусь піддослідну тварину розглядали під лупою дослідника. Я почав гортати зошит назад, і серце в мене стислося.

16 липня. Алан несподівано вийшов із таксі, не доїхавши до кінця, і ляснув дверцятами. Це говорить про те, що завдання він виконав.

Отже, за мною весь цей час стежили… Здогадки підтвердилися… А відтак… Від цієї думки по спині побігли сироти: а що, як він знає, що я перебуваю тут?

Я швидко переглядав сторінки… І раптом зрозумів, що фортепіано більше не грає. Палац занурився в гнітючу тишу.

Наостанок я перескочив одразу