Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

спокій. Тепле повітря було напоєне легким запахом дерев, які немов чекали ночі, щоб віддати свій аромат. Я йшов, зосередившись на майбутній місії та ще раз, хвилину за хвилиною, прокручуючи в мозку свій план.

21:38. Перший крок операції намічено за двадцять дві хвилини. Я одягнув темний спортивний костюм, який не уповільнював би рухи й дозволяв залишатися непомітним у темряві.

Що далі я наближався до палацу, то більше в мені наростало погане передчуття, яке відчиняло двері сумнівам. Чи так уже мені конче потрібно прочитати те, що написано в зошиті? А що, як мене відразу схоплять? То ж чисте безумство — іти на такий ризик! Страхи наввипередки нашіптували мені кожен своє. Дюбрей щось від мене приховує, це зрозуміло. Інакше навіщо йому напускати стільки туману? Адже він за характером людина щира й рішуча. Чому б одразу не відповісти на мої запитання? Мені треба все знати заради душевного спокою. І заради безпеки…

Я прибув на місце о 21:47, за тридцять хвилин до вирішального моменту, і влаштувався на лавці на іншому боці вулиці, поклавши пакет поруч. Квартал був безлюдний — посеред літа мешканці, напевно, роз’їхалися на відпочинок. Я намагався дихати глибше, щоб заспокоїтися.

Силует палацу тонув у темряві. Тьмяне світло вуличного ліхтаря надавало йому похмурого вигляду. Замок із привидами. Світилися тільки вікна великої вітальні, що виходили на бічну стіну.

О 21:52 я підвівся з лави. Під ложечкою гидко смоктало, коли я навскоси переходив вулицю, щоб прийти трохи раніше. Мені треба було триматися ближче до дверей, але так, щоб ніхто не подумав, що я сиджу в засідці, якщо мене раптом побачать сусіди.

21:58. Більше зволікати не можна. Пройшовши вздовж решітки, я зупинився, удавши, що зав’язую шнурок, і подивився назад. 22:00. Нікого. Я почав був відраховувати секунди, аж ось я почув клацання електронного замка. Серце моє забилося сильніше, я пришвидшив крок, озираючись і перевіряючи, чи немає кого на вулиці. Менш ніж за дві секунди я опинився перед чорними дверима. Я дістав із кишені маленький металевий прямокутник, який придбав напередодні в крамниці дріб’язку, і прислухався. Нікого. Я штовхнув двері — вони відчинилися. Нахилившись, я підсунув прямокутник під металевий одвірок. Довелося пововтузитися, перш ніж він рівно став на край. Після цього я відпустив двері і нервово спостерігав, як вони зачиняються. Двері стукнули по прямокутнику, і цей звук віддалено нагадав мені клацання замка. Я ще раз штовхнув двері, і, на моє превелике полегшення, вони відчинилися. Прямокутника було досить, щоб не дати їм замкнутися до кінця. Розібравшись із дверима, я відійшов на кілька кроків, переконався, що вулиця порожня, — і знову перейшов на інший бік. Не встиг я сісти на свою лавку, як із ґанку почулися голоси: з дому виходили служки. Вони вийшли на вулицю і, здається, нічого не помітили. Відмінно. Попрощавшись, як зазвичай, вони розійшлися врізнобіч, і один із них попрямував до автобусної зупинки. 22:06. Поки все йде бездоганно. Автобус буде за чотири хвилини.

І тут на протилежному боці вулиці з’явилася дама із собачкою на повідку. Здалеку було помітно, як вогник її цигарки креслить дуги в темряві. За нею назирці біг пекінес, пихкаючи і раз по раз зупиняючись, щось винюхуючи й підмітаючи землю довгою шерстю. Жінка затягнулася сигаретою — вогник став яскравішим — і терпляче чекала, поки песик закінчить насолоджуватися черговим запахом.

22:09. З хвилини на хвилину мав прийти автобус, але дама із собачкою заважала мені увійти у хвіртку. Нічого не вдієш… І треба ж було, щоб єдина мешканка, яка залишилася у кварталі, вийшла на прогулянку саме в тому місці, де я конче потребував самотності…

Вона затрималася саме навпроти садової решітки. Час від часу вона нетерпляче поглядала на застряглого біля чергової собачої мітки песика та смикала за повідець. Здалеку здавалося, що вона тягне за собою швабру. Пекінес і не думав слухати господиню, упирався всіма лапами, вигинався дугою і не бажав зрушувати з місця. Господиня здавалася і знову затягувалася сигаретою.

22:11. Автобус запізнювався. Слуга все ще чекав на зупинці. Я теж вичікував. Навіть якщо автобус приїде, ще добрих хвилин п’ять піде на те, щоб дама із собачкою звільнила дорогу. У мене зовсім не залишалося часу. Мабуть, доведеться перенести намічене…

Я вже почав думати про те, що завтра бараняча нога смердітиме ще більше, але тут почувся шум мотора. У той момент, коли автобус підійшов до зупинки, сталося диво. Дама схопила песика на руки й побігла до автобуса. Голова пекінеса бовталася, як у тих пластикових собачок, що в шістдесятих модно було наклеювати на заднє скло автомобілів. Дама встигла вскочити, двері зачинилися, і автобус рушив.

Я був вражений… Переді мною раптом знову відкривалася можливість здійснити задумане, але діяти треба було негайно.

22:13. Дюбрей випустить свого гіганта за сімнадцять хвилин. Час іще є. Уперед.

Я рвучко підвівся й перетнув вулицю. Завмер перед дверима і легенько натиснув, усі почуття були загострені до краю. Двері піддалися, як і раніше, і я ковзнув досередини. Сталін тут же схопився та з гавкотом кинувся в мій бік. Я відскочив у зону недосяжності для собачих іклів і занурив руку до пластикового мішка. Пальці ковзали холодним м’ясом, і мені ніяк не вдавалося його схопити. Нарешті я намацав кістку, ухопився за неї та витягнув баранячу ногу з пакета, ніби меч із піхов. Зігнувшись, я застиг у позі покори, простягнувши вперед руку зі шматком м’яса. Сталін одразу припинив гавкати, і зуби його вчепилися в частування. Я почав тихо говорити йому якісь ласкаві, заспокійливі слова. Готовий заприсягтися, що він прийняв би цей подарунок, навіть якби бачив мене вперше. Собаки теж схильні брати хабарі. Я швидко згорнув пакет, сховав його до кишені й витер руки об штани.

Важко пройти повз будинок без ризику, що хто-небудь помітить мене на тлі освітлених вікон. Довелося швидким кроком пробиратися в обхід, за кущами.

Коли я, захекавшись, обійшов будинок з іншого боку, не мене чекав неприємний сюрприз: незважаючи на спеку і на те, що в кімнатах напевно стояла задуха, усі вікна другого поверху були зачинені. Тільки на нижньому поверсі виднілося кілька відчинених вікон, найімовірніше, у вітальні. Справа ставала дедалі ризикованішою. 22:19. Час поки є, понад одинадцять хвилин.

Я вибрався з-за кущів і, перебігши галявину, крадькома підібрався до будинку. Серце відчайдушно калатало. З будинку чути музику… Дюбрей слухав фортепіано, Першу сонату Рахманінова, причому на дуже великій гучності. Фортуна повернулася до мене обличчям.

Я перевів