Яцек Денель - Ляля

І справді, німці, розквартировані в Лисові, не були ніякими кровожерними тварюками, а звичайними собі міщанами з дуже порядними німецькими звичками. Один захищав дівчинку під час бомбардування, інший грав Моцарта на губній гармоніці й запевняв, що в рідному місті грав у симфонічному оркестрі філармонії. («А згодом йому прийшла телеграма, що дружина й донечка загинули під бомбами в якомусь місті; назавтра я бачила, як його везли разом з іншими на східний фронт; він сидів ззаду вантажівки, сіро-зелений на виду, утупившись удалину невидющим поглядом; таким я його й запам’ятала»). Капітан позичав книжки про мистецтво, рудий фельдфебель допомагав по господарству, а Аполлон з підтяжками закохався в бабусю.

— Ну-у-у, Аполлон з підтяжками був божественно вродливим мужчиною. Виглядав точнісінько як Аполлон Бельведерський, мав ідеальну фігуру й шляхетні риси обличчя. Проте був страшенним нечупарою, і в нього завжди звисали з обох боків шлейки від комбінезона. Він ходив за мною мов пес, бродив із непритомним поглядом, хапався за будь-яку роботу вдома: мив посуд, шорував срібло, чистив картоплю. А він же окупант! Нарешті я заявила рудому фельдфебелеві, що ситуація дурна, бо я заміжня, і Юлек не повинен терпіти Аполлона, а з іншого боку, якщо вони поб’ються, то буде справжня катастрофа, ну, то рудий фельдфебель з ним побалакав. Аполлон якийсь час ходив засмучений, та невдовзі змирився; зрештою, він був неймовірно дурним.

* * *

Париж скорився без опору.

Юлек захищав французів — мовляв, скарбниця культури, мовляв, Лувр і костьоли, безцінні рукописи, genius loci, мовляв, таким чином удалося врятувати залишки європейської цивілізації.

Бабуня нападалася — мовляв, Варшаву спалили, але не продали, а французи — боягузи й негідники.

Вони йшли вулицею. Повз них проїжджали машини з п’яними німцями, котрі святкували перемогу. А назустріч їм ішов малий, може, десятилітній, хлопчина, який тримав руки в кишенях і тихо насвистував «Марсельєзу».

— Бачиш, — сказала бабуся, — в одного цього шмаркача більше мужності, ніж у всіх французів укупі.

* * *

— А із чого ви жили під час війни?

— Із продажу бабусиних коштовностей. Крім того, ми мали корову, дві корови. І кури, але всі виздихали, як була пошесть. У мене була курочка, яку я найдужче любила, вона завжди походжала домом, я кликала її Чубаткою; коли вона захворіла, то прийшла до мене, схилила голівку, притулилася мені до рук і так померла. А ще в нас був собака, вівчарка.

— Слід?

— Ні, Слід був до війни, то був татів мисливський пес. Мисливський, але страшенно лагідний до тваринок. Качка завжди залишала на нього своїх малят. Підходила, кахкала, він дивився на неї, мовби все розумів, а тоді вона залишала йому всіх дитинчат і йшла у своїх справах; а він сидів з каченятами, тримав їх між витягнутими лапами і, щойно котресь хотіло вийти, як він заганяв його назад. Потому поверталася мати і він випускав малих до наступного разу. То коли я побачила таке згодом у Діснея, то страшенно сміялася. Але під час війни вже був інший пес.

— Бабуню, але я питав, як ти утримувала дім.

— Ага. Ну, у нас ще було трохи землі, отже, садили картоплю. Селяни надивуватися не могли, бо якогось літа я посадила її запізно та ще й на горі, за жодні скарби вона не мала вродити (мужики казали, що картоплини будуть завбільшки як горох і сухі, мов перець); проте всеньке літо лило як з відра, у всіх картопля погнила, а в мене вдалася гарна. Наступного року я посадила навпаки, на підмоклих ґрунтах і раніше, то селяни знову казали, мовляв, усе погниє. І що? Літо було спекотне, у всіх картопля посохла, а в мене виросла велетенська. «Таки як люди вчені, то вчені», — зауважив хтось.

— І всі цим живилися?

— Не було вибору. Такі панували страшенні злидні, та ще й проблеми з усім. Якось уранці я розігріла вчорашню каву, і виявилося, що вона смакувала чудово, усім сподобалася, бо була така, наче її посолодили, а цукру ж катма. А після сніданку я зазирнула до кавника — а там сила-силенна тарганів; усю ніч вони лізли досередини й топилися, цим і пояснювався солодкий смак. Я покликала дядька Мацея, лише йому про це розповіла, і ми вдвох заходилися шукати тарганів; нарешті знайшли їхнє гніздо за дровами, біля печі, і вибили всіх, кого вдалося. Та було дещо гірше за тарганів, а саме тітка Мехова. Тітка весь час бундючилася, нарікала й докоряла нам. Якось заявила моїй мамі: «Ага, ти цього не пам’ятаєш, але в тисяча дев’ятсот дванадцятому я спеціально заховала собі вершки до кави, а ти їх відібрала й випила». І таке інше. У Лисові мала велику кімнату, де вона повісила привезені з Парижа гіпсові відбитки химер із собору Паризької Богоматері, і ще якісь сатанинські причандалля. У кожному разі широкі селянські маси у вигляді сільських бабів боялися туди потикатися. А тітка Мехова мала пристрасть брати собі молодих служниць і баламутити їх, забивала їхні мізки різною революційною маячнею, достоту як Єндрусь Логойський з роману «Прощання з осінню». Маячнею вона заразилася ще в Києві, коли зналася з якимись студентами-анархістами, читала атеїстичні брошурки й фарширувала собі мозок загальносвітовими теоріями. А згодом усе життя змішувала це із власною жовчю й тим годувала служниць. Найгірше, що вона браталася з народом, наприклад лягала собі під грушею з наймитами, що там відпочивали, і балакала з ними, лежачи на траві. А вони потім приходили до мене, спльовували на землю й казали: «То є пані? То є пані? Щоб отак з мужиками під деревом лежати? То не є жодна пані, панянко Лялюсю, то дурна Єва». Або йде собі дорогою, стрічає вагітну жінку й так їй каже: «Гей, Мацейова, а то вже котра дитина? Чи не дев’ята? А я своїй Жульці — Жулька то була її собачка — а я своїй Жульці не дозволяю із псами вештатися, а ви стара жінка — і на, маєш». А Мацейова затуляла черево розчепіреною долонею, другою хрестилася тричі й спльовувала вроки. Уявляєш собі, щоб таке сказати, та ще й на селі? Щось їм там ще про Матір Божу плела, ну, ти розумієш. Я їм пояснювала, що вона здуріла, справжня кара Божа, проте крові вона з мене добряче попила. Інша річ, що вони там справді весь час