Яцек Денель - Ляля

хірургом. А крім того, він був євреєм, але настільки «неєврейським», що вирішив не виказувати свого походження. Він просто не переїхав з родиною до гетто й продовжував працювати за своїм фахом.

Аж тут якогось дня почув зі свого кабінету, що хтось голосно стукає у двері. Почув, що котрийсь із його синів побіг відчинити пацієнтові, а тоді почув якісь німецькі вигуки. Підвівся, застебнув ґудзик піджака й пішов до передпокою. Там стояло кілька солдатів, один тримав на руках пораненого собаку. Виявилося, що партизани скоїли замах на якогось гітлерівського посадовця і, хоча й схибили, зате тяжко поранили його улюблену суку.

Якщо вигляд доктора Каліша не зраджував його походження, то зовнішність сина виказувала все. Залишімо їх так ненадовго: доктора, його капловухого сина з віковічним сумом в очах, солдатів, суку, генералового чи й комендантського ад’ютанта. Що може статися? Що ж сталося, якщо ця історія заслуговує на те, щоб її розповісти? Бо я б не переказував її, якби все мало от-от закінчитися смертю лікаря, його сина чи й обох відразу. І справді, вона так і не закінчилася. Дозвольмо їм знову рухатися, дозвольмо думати й говорити. Ад’ютант думає: «Сука може вижити. Що для мене якийсь єврей, чи кілька євреїв, чи навіть сто євреїв. Для мене найважливіша сука».

І каже:

— Гадаю, ми не потребуємо жодних пояснень. Усе просто: якщо ви прооперуєте суку так, що вона житиме, то й ви житимете. Якщо ні — поставимо вас під стінку з усією вашою родиною.

І доктор Каліш вижив з усією своєю родиною. Неймовірно, проте саме так усе й було. Людина, яка понад людське життя цінувала життя собаки, водночас поважала дане слово й дотримала його. Нечувані суть задуми Господні, і жахлива Його іронія.

* * *

Тим часом життя родини Карнаухових (тобто родин Карнаухових і Рогозинських) поточилося в Лисові. На селі життя було безпечніше й ситіше, а крім того, то була єдина можливість усім оселитися разом: бабуні, її батькам, тітці Саші, тітці Меховій, прапрабабі Броклевій, дядькові Мацею та Юлекові. Щоправда, і на селі траплялися різні похмурі випадки, але селяни маєток захищали, ой захищали.

— Якоїсь ночі прийшли партизани, змучені, брудні. «Це Лисів-Б?» А я, заспана, протираю очі й кажу: «Ні, Лисів-А». — «То перепрошуємо, село не дозволяє». Я їм давала харчі, та вони чемно відмовилися. Виходили, вклоняючись і без кінця дякуючи. У сінях стояв здоровенний кошик із яблуками, то я кажу, щоб вони бодай ті яблука взяли, а вони ні. «Село не дозволяє», — сказали. Зрештою, я їх майже примусила, то вони по одному, по два взяли, до кишень увіпхнули. Більше не хотіли. А в Лисові-Б, у Лібішовських, бо там мешкала небога того марнотратника Лібішовського, о, там було по-іншому. Партизани приходили на цілу ніч, наказували їх годувати, розважати, усе в них забирали, навіть меблі, аж до того дійшло, що вони одяг тримали в печі. Але старий пан Лібішовський наказував звертатися до нього «пане дідичу» й цілувати руку в рукавичці. Та-а-ак. Щойно війна почалася, як він спитав батька: «А віконниці ви вже поставили, пане раднику?» — «Які віконниці? Нащо?» — «Як це нащо? — обурився той. — Щоб захиститися від селян». Що ж, нас селяни любили.

— Якби хтось дозволяв мені так себе ошукувати й обкрадати, як Броклі селянам, то я б його теж любив.

— Вони це усвідомлювали. Батько якось пішов до Мілевського...

— Мілевський — це той розумний селянин, що світа побачив?

— Так, Мілевський був дуже розумним, кмітливим, а до того ж у світі бувалий, бо не один рік провів у царській армії й воював з японцями. До війни, щоразу, як ми проводили канікули в Лисові, купували в нього молоко. І батько пішов до Мілевського сказати, що ми більше молока в нього не купуватимемо, бо досі він нам щодня передавав бідон... ах, колись те молоко приносила така вродлива дівчина, що батько навмисне раніше вставав, щоб їй відчинити й надивитися; у Лисові порода була дуже гарна... так-от, батько пішов до Мілевського й каже, що через війну, кризу, відсутність грошей і так далі. А Мілевський йому на те: «Пане раднику, я завдяки вам п’ятнадцять років жив. Кривди мені не буде, як ви трошки поживете завдяки мені». І посилав нам молоко до кінця війни.

— Проте вони й далі крали... Пам’ятаєш, як украли солому?

— Ну-у-у, як солому вкрали... як це було?

— Ти лежала хвора. А коли встала й пішла до стодоли, то виявилося, що вся солома зникла. А було її багато як ніколи, якийсь такий особливий рік, що все горище стодоли було напхане соломою аж до самісінького даху. Отож ти пішла до сільського клубу, тобто до крамнички, стала на порозі й сказала...

— Сказала: «Я лежала хвора, а ви вкрали в мене всю солому». Тиша. «Не всю», — каже один. «Усю», — відказую спокійно (а голос бабунин лунає з такою самою смертельною серйозністю, як тоді, мені навіть здається, що «солома» звучить як «діаманти»). То вони перезирнулися, і хтось каже: «Не може бути». — «Ну, то ходіть, побачите». Пішли, усі гуртом, увійшли, переконалися, роззирнулися порожньою стодолою. «Холера, — каже якийсь, — та й негідник же той, хто решту забрав». Похитали головами, перепросили й наступного дня привезли мені від німецького управителя цілий віз соломи. Брудної, бо таки брудної, та байдуже. Викупили й привезли. А дрова були від німців.

— Від німців?

— Так, бо колись приїхали німці возами, здається, реквізицію робили, забирали по селах понадлімітну худобу, сховані дрова й тютюн. Дивлюся, аж у них стільки дров... а в нас нічого, усього бракує, холодно... підійшла до возу, схопила кілька поліняк і помчала з ними додому. А німці за мною. Не ті, чужі, а наші. Вбігла до вітальні, жбурнула дровеняки на підлогу, під крісло... ні, під отой пуф, що стоїть під вікном. Тоді він теж був обтягнутий так, що внизу тканина сягала до землі й нічого не було видно. «Що ви робите? — кричать німці. — Що ви робите із цими дровами?» І я каючись кажу їм, що в нас немає дров. «Ви що, збожеволіли, чужі солдати, а ви таке виробляєте? Хочете, щоб вас звинуватили в крадіжці майна Тисячолітнього Рейху? Треба було нам сказати, що немає чим палити». І відтоді привозили дрова.

* * *

Бабуня завжди казала, що всеньке життя мала більше щастя, ніж