Ерік Ларсон - Постріл із глибин

тютюну Lord Nelson Flake у бляшанках по 4 унції. Пасажири також брали свої цигарки та тютюн. Майкл Бірн, нью-йоркський крамар на пенсії та колишній помічник шерифа, який подорожував першим класом, вочевидь, планував чи не всю подорож палити: у нього з собою було 11 фунтів тютюну Old Rover та три сотні сигар[372]. На борту судна протягом усього плавання не зникав запах тютюну, особливо відчутний після вечері.

Головною темою для розмов, як згадував пасажир Гарольд Сметерсг, була «війна та субмарини»[373].

Для Теодейт Поуп подорож була нудною, а ще вона страждала від депресії, з якою боролась від самого свого дитинства. Теодейт одного разу описувала себе як людину з «надсвідомістю»[374]. Коли вона вчилась у школі міс Портер у Фармінгтоні, її нерідко переслідували напади депресії та втоми. У 1887-му, у віці двадцяти років, у своєму щоденнику вона записала: «Сльози з’являються без будь-якої причини. Увесь день болить голова»[375]. Директорка школи та її засновниця Сара Портер радила звернутися до лікаря. «Розвеселися, — казала вона Теодейт, — будь завжди радісною»[376]. Але це не допомогло. Наступного року в березні батьки відправили Теодейт у Філадельфію, на огляд до доктора Сайласа Вейра Мітчелла, відомого своєю роботою з пацієнтами, переважно жінками, що страждали на неврастенію, або нервове виснаження.

Мітчелл порадив Теодейт його відомий тоді стиль лікування — «лікування спокоєм»[377], період вимушеної пасивності, що міг тривати до двох місяців. «Протягом першого тижня — а іноді до чотирьох чи п’яти тижнів — я не дозволяю пацієнтам вставати з ліжка, шити, читати чи писати, — писав Мітчелл у своїй книзі “Жир та кров”. — Єдине, що їм дозволяється, — чистити зуби»[378]. Деяким пацієнтам він навіть забороняв самостійно перевертатися з боку на бік, наполягаючи, щоб вони просили про допомогу сестру. «У таких випадках, поки пацієнт лежить, приносять рушники та воду. Перед сном його піднімають, переносять на кушетку, обтирають губками та повертають назад у наново застелене ліжко». В особливо складних випадках він навіть застосував легкі удари електричним струмом під час приймання ванни. Його методи лікування стали відображенням його власного критичного уявлення про жінок. У своїй книзі «Фізична та моральна втома, або Поради для перевантажених роботою» він писав, що «жінки б краще одужували, якби їх мозок навіть злегка не перевантажувався»[379].

Теодейт підкорювалася всім правилам лікування Мітчелла, навіть незважаючи на те, що сама вважала відпочинок останнім, що їй потрібне. Вона писала: «Я завжди щаслива, коли в мене стільки справ, що мені ніколи думати про сум у житті»[380]. Лікування їй не допомогло. А скоро всю методику доктора Мітчелла було переоцінено на національному рівні. У 1892-му письменниця на ім’я Шарлотта Перкінс Ґілман опублікувала оповідання «Жовті шпалери», яке стало дуже популярним. У ньому вона виступала проти «лікування спокоєм» доктора Мітчелла. Ґілман сама була його пацієнткою в 1887-му — на рік раніше за Теодейт, — коли страждала на те, що пізніше називатимуть післяпологовою депресією. Ґілман провела в лікарні Мітчелла місяць, після чого він виписав їй рекомендації для продовження лікування: «Вести якомога більш домашнє життя. Постійно тримати дитину поруч. Лягати на годину після кожного прийому їжі. Щодня не більш як дві години віддавати інтелектуальним справам»[381].

І ще: «Ніколи не торкатися ручки, пензля або олівця до кінця життя»[382].

Ґілман заявила, що лікування в Мітчелла привело її «мало не до божевілля»[383]. Своє оповідання вона написала для того, щоб застерегти потенційних пацієнтів від цього лікаря.

Теодейт продовжувала боротися з депресією й після 30 років. Восени 1900-го, коли їй було 33, депресія навіть загрожувала її любові до мистецтва й архітектури. «Я виявила, що мій матеріальний світ втрачає спромогу приносити мені задоволення чи шкоду — для мене він не має значення, — писала вона в щоденнику. — Я зачиняюся всередині та знаходжу задоволення в тому внутрішньому світі, який ставав для мене притулком у дитинстві»[384]. Почав зникати навіть її інтерес до картин: «Картини вже давно були для мене мертві — ті, що мені подобаються, подобаються тільки на перший погляд, а потім стають лише фарбою, більше нічим; “вичавлені лимони”, якщо сказати банально»[385]. Архітектура й досі її цікавила, але вже не так пристрасно. «Мій інтерес до архітектури завжди був набагато сильнішим за інтерес до будь-яких інших виявів мистецтва. І він точно не мертвий — ще ні»[386]. Вона писала, що «стомилася бачити ці жолобкуваті крихкі яскраві курники, що здіймаються вгору, — я від них зубами скрегочу»[387].

На борту вони з Едвіном Френдом обідали разом і принаймні якийсь час ділили стіл з молодим лікарем із Саратоґа-Спрінгс, штат Нью-Йорк. Його звали Джеймс Гафтон, і він став відомим після того, як доглядав поранених бельгійців під час війни, як і декілька інших пасажирів: Марі Депаж, медична сестра, та її чоловік, лікар Антуан. Депаж два місяці займалася збором грошей для підтримки своєї роботи й тепер їхала назад у Європу до свого сина Люсьена, щоб побачитися з ним, перш ніж він вирушить на фронт. Лікар Гафтон теж прямував у Бельгію допомагати чоловікові Марі. За однією з розмов він зізнався, що вночі перед відплиттям на «Лузитанії» підписав новий заповіт.

Такі розмови не зворушили Теодейт: «Я абсолютно переконана, що на борту немає нікого, хто б цінував своє життя так мало, як я»[388].

Маргарет Макворт та її батько Д. А. Томас ділили стіл в обідній залі першого класу з американським лікарем та його невісткою, 25-річною Дороті Коннер з Медфорда, штат Орегон. Коннер була щирою та енергійною жінкою, і на борту їй теж було нудно. Вона була схильна до необміркованих висловів. Одного разу Коннер сказала: «Не можу не сподіватися, що хоч у Каналі ми якось розважимося»[389].

Маргарет звернула увагу на велику кількість дітей серед пасажирів. «Ми дуже здивувалися, коли це помітили»[390], — писала вона. Вона вважала, що це через сім’ї, які з Канади переїжджають до Англії, щоб бути ближче до чоловіків та батьків, які билися на фронті.

Вона дуже серйозно поставилася до попередження німецького посольства й вирішила, що у випадку небезпеки примусить себе перебороти свої інстинкти та замість того, щоб відразу побігти на палубу до шлюпки, спочатку повернеться в каюту по свій рятувальний жилет.

Престон Прічард, молодий студент-медик, який повертався додому з Канади,