Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

Розмова їхня на цьому обірвалась, бо за Феджіном до господи завітали міс Бетсі і ще якийсь незнайомий Оліверові молодий джентльмен, якого Проноза назвав Томом Чітлінгом; він увійшов трохи пізніше, бо затримався на сходах, залицяючись до своєї супутниці.

Містер Чітлінг видавався трохи старшим за Пронозу – йому було, мабуть, років вісімнадцять, але з його поводження з молодшим товаришем видно було, що він визнає за ним перевагу над собою і схиляється перед його незрівняним фаховим хистом. На рябому обличчі Тома Чітлінга блимали вузенькі, прищулені очки; одягнений він був у темну плисову куртку й засмальцьовані бумазейні штани, а на голові мав хутрову шапку. На правду казати, його туалет був у досить поганому стані, але він перепросив за це товариство, пояснивши, що «строк» його скінчився лише годину тому і що з огляду на це протягом шістьох останніх тижнів він не скидав мундура, й тому не мав часу звернути уваги на своє цивільне вбрання. Він ще дуже незадоволено додав, що новий спосіб дезінфекції одягу страшенно псує крам, але ж короля до відповідальності не притягнеш! Нова мода стригти волосся йому теж не подобалась. Нарешті, він заявив, що протягом 42 днів убивчої надлюдської праці він не мав ані ріски в роті і забожився, що горло в нього пересохло, як таранька.

– Як ти думаєш, звідки вернувся цей добродій, Олівере? – спитав Феджін, коли хлопці витягали з шафи на стіл горілку.

– Не… не знаю, сер.

– Звідки цей малюк? – глянув на Олівера з презирством Чітлінг.

– Це один з моїх маленьких улюбленців, – відповів старий.

– Ото щастя! – мовив парубок, кинувши на Феджіна красномовний погляд. – Не ламай собі, небораче, голови над тим, звідки я взявся, незабаром і сам туди втрапиш, щоб я з цього місця не зійшов!

Хлопці відповіли веселим реготом на цей жарт. Ще трохи посміялися й погомоніли і, сказавши щось на вухо Феджінові, пішли собі.

Феджін потишкувався про щось з гостем у кутку й присунув стільці до каміна; він покликав Олівера підсісти до них і завів найцікавішу, на його думку, розмову. Він доводив переваги свого ремества, вихваляв спритність Пронози, веселу вдачу Чарлі Бетса і свою власну щедрість. Нарешті тема розмови почала вичерпуватися, містер Чітлінг позіхнув і сказав, що після двох-трьох тижнів перебування «на висидці» почуваєш себе зовсім розбитим; міс Бетсі попрощалася, і чоловіки пішли спочивати.

З цього дня Олівера рідко залишали на самоті; він завжди бував тепер у товаристві Чарлі й Пронози, що бавилися з Феджіном щодня у стару гру, чи то для власного удосконалення, чи то для впливу на Олівера – це вже Феджінові було краще знати. Часом старий оповідав їм про пригоди своїх молодих літ – різні грабунки, шахрайства й крутійства, але часом такі хитрі й смішні, що Олівер мимохіть від щирого серця реготався й не міг побороти своєї цікавості.

Одно слово – лукавий старий затягав хлопця в свої тенета. Він знав, що після тяжких дум на самоті й безпросвітної нудоти серед порожніх голих стін хлопчик буде радий якому завгодно живому товариству, він це знав і помалу вливав у його чисту душу отруту, що мала з часом заплямити й опоганити її навік.

Розділ XIX

Як обговорили й ухвалили один цікавий проект

Одного вогкого та темного вітряного вечора, загорнувши своє драгле тіло у довгий плащ і піднявши коміра по самі вуха, щоб затулити нижню частину лиця, Феджін виліз із своєї нори. Він зупинився на ґанкові, послухав, чи добре замкнули хлопці за ним двері, і, тільки коли їх кроки завмерли в глибині коридору, швидко зійшов зі сходів.

Дім, де перебував ув’язнений Олівер, був недалечко від Уайтчепля. Феджін зупинився на розі, підозріло озирнувся навколо, перейшов на другий бік і подався в напрямкові до Спіталфілду.

Грузька грязюка густо вкривала тротуари, чорний туман навис над вулицями, мрячив дрібний пронизливий дощ, і все здавалося холодним і липким. Ця погода була ніби навмисне створена для гулянок таких людців, як Феджін; він пробирався гидкою тінню попід стінами й ґанками будинків і здавався слизькою гадиною, що вилізла з околишньої темряви й сльоти й чатує на якусь ситу поживу. Він довго йшов вузькими темними вулицями, а біля Бетнель-Гріну круто звернув ліворуч і зник у лабіринті брудних убогих заулків, що вкривають густою сіткою цю тісно заселену частину Лондона.

Старий знав, очевидячки, добре цю місцевість, бо простував дуже впевнено вперед й ані разу не заплутався у темряві покручених заулків. Він уперто йшов ще кілька часу й нарешті звернув у темну вуличку, в кінці якої ледве-ледве блимав підсліпуватий ліхтар. Тут він постукав у двері якогось темного будинку і, прошепотівши кілька слів особі, що вийшла йому відчиняти, швидким кроком зійшов по знайомих сходах нагору і взявся за клямку. За дверима почулося собаче гарчання, а грубий чоловічий голос спитав: «Хто там?»

– Це, я, я, Біллі, соколику, – відповів Феджін, зазираючи до кімнати.

– То заходь, чого стовбичиш, – запросив його Сайкс, – чого гарчиш, тварюко? Хіба не пізнаєш сатану під плащем?

Собаку, видно, збило з пантелику вбрання старого, бо коли той скинув із себе плащ, він відійшов од дверей і замахав хвостом, немов показуючи гостеві, що радіє йому, наскільки здатен взагалі радіти.

– Здоров був, – мовив Сайкс.

– Здоров, здоров, соколику, – відповів гість, – ага, і Нансі тут! – Останні слова він промовив трохи зніяковіло: з того дня, як дівчина була заступилася за Олівера, він з нею ще не зустрічався і не був певний, як його стрінуть. Але острах його був, очевидячки, даремний: дівчина прийняла гостинно ноги із загородки, поставила їх на підлогу, трохи відсунулася й лаконічно запросила його присунутися до каміна, бо він, мабуть, змерз.

– Холодно, холодно, ясочко, – мовив Феджін, наставляючи до вогню свої задубілі пальці, – ох-ох, наче наскрізь пронизує, – додав він, хапаючись за бік.

– Ну, до твого серця без свердла не доберешся, – зауважив Сайкс. – Дай йому випити, Нансі. Чого витріщилась? Повертайся! Ач як труситься старе падло, мов той привид, – аж з душі верне дивитись.

Нансі хутко поставила на стіл пляшку (в шафі стояла їх ціла батарея), і Сайкс налив гостеві склянку сивухи.

– Красненько дякую, з мене вже годі, Біллі, – відставив Феджін склянку, ледве доторкнувшись до неї губами.

– Чи ба! Ти, бачу, боїшся, щоб ми тебе на той світ не запроторили? – мовив Сайкс і пильно глянув йому в вічі; потім схопив склянку, недбало вилив з неї горілку в попіл і налляв її для себе по