Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

— Ідеальне місце, — я не втрималася від легкої іронії.

— Не ідеальне, — він похитав головою. — Просто... найкраще з можливих. Місце, де таланту дають розкритися. Де не дивляться, звідки ти родом і скільки в тебе грошей. Де важливе лише те, що в тебе в голові та в серці.

Він говорив з такою вірою, що на мить я й сама майже повірила в цю прекрасну казку.

Вранці Саян розбудив мене, простягаючи гарячий відвар зі зібраних ним трав.

— Бадьорий збір! Мама завжди робила такий перед далекою дорогою, — пояснив він, помітивши мій насторожений погляд. — Не бійся, я не отрую майбутню велику артефактницю. Ще звинуватять мене в замаху на національне надбання!

— Ти завжди такий оптиміст? — спитала я, приймаючи кружку.

— А що, є інші варіанти? — щиро здивувався він. — Життя й так повне проблем, навіщо створювати їх у голові завчасно?

Саян справді був невичерпним джерелом історій та жартів. Поки ми йшли, він розповів про свою першу спробу чаклунства, коли замість вогника на пальці в нього загорілися брови.

— Уявляєш? Два тижні ходив без брів! Мама спочатку плакала, потім сміялася, а потім намалювала мені їх вугіллям. Але під час дощу все розмилося, і я ходив із чорними потьоками по всьому обличчю, ніби мене ельфійські духи прокляли!

Я слухала, іноді вставляючи саркастичні коментарі, але все рідше й рідше. Було щось підкупне в його щирості.

— А в академії, — Саян понизив голос до змовницького шепоту, — кажуть, є кімната, де час тече інакше. Проведеш там годину — а ззовні лише хвилина минула!

— А ти, я бачу, всьому віриш, що балакають, — зауважила я, але без колишньої колкості.

— Не всьому, — він знизав плечима. — Але ж у кожній легенді є частка правди, вірно? І потім, хіба не цікаво вірити в дива? Особливо коли вчишся магії! — він підстрибнув, зображуючи захоплену дитину.

— Ось тому з тебе вийде хороший цілитель, — раптом зрозуміла я. — Ти віриш у неможливе.

— А з тебе — чудова артефактниця, — парирував він з усмішкою. — Бо ти сумніваєшся в усьому. Навіть у собі.

Я здивовано витріщилася на нього. За цією балаканиною та клоунадою ховалася напрочуд прониклива людина.

Дорогою Саян не переставав захоплюватися майбутнім місцем навчання:

— А знаєш, що в академії є лабораторії, де студенти можуть проводити власні дослідження? — його очі сяяли. — Ніхто не обмежує їх у пошуку, ніхто не каже "це неможливо"! Один старшокурсник, кажуть, створив рукавички, що дозволяють торкатися вогню без болю. Уявляєш, який прорив для ковалів?

— О, це цікаво і мабуть, дуже корисно.

— У тому й річ! — вигукнув він із захватом. — В академії вчать не боятися небезпеки, а керувати нею. Перетворювати ризик на інструмент! Один мандрівник розповідав, що бачив, як студенти влаштовують показові дуелі на площі перед академією. І знаєш що? Ніхто не постраждав! Вони кидали один в одного блискавки, вогонь, крижані списи — і все це під контролем!

Я скептично підняла брову:

— І ти віриш, що навчишся контролювати стихії? Ти, який підпалив власні брови?

— Саме так! — він навіть не образився. — У тому й принадність академії! Вона бере таких незграбних сільських хлопців, як я, і перетворює на справжніх магів. Дає нам те, чого ми ніколи б не отримали у своїх селах — знання, контроль, розуміння.

Що ближче ми підходили до столиці, то більше Саян надихався.
Він розповідав про легендарних викладачів: про магістра Корреана, який може перетворюватися на вовка і вчить цьому обраних студентів; про стару Есму, хранительку бібліотеки, яка, за чутками, пам'ятає заснування академії та особисто знала першого архімага; про майстра Торвальда, чиї артефакти цінуються на вагу золота навіть у далеких королівствах.

— А найважливіше, — Саян поклав руку мені на плече, ніби ділився найбільшим секретом, — в академії нікого не цікавить, хто ти і звідки прийшов.
Важливе лише те, що в тебе в голові та на що здатна твоя магія. Там син конюха може сидіти за одним столом із принцесою, і ніхто не знайде в цьому нічого дивного! Кажуть, що навіть король, коли приходить на щорічне свято середини зими, танцює з найкращими студентками академії.

Перед сном я перевірила гліфтар — сувій, як і раніше, був порожній. Інар, щоб тебе...

Вранці ми знову вирушили в дорогу.

Саян розмахував руками, ніби намагався обійняти весь обрій. Його тінь стрибала по придорожніх каменях, худа й захоплена, як цуценя на прив'язі.

— Уявляєш, Рейн? Вежі артефакторів — вищі за хмари! Кажуть, на верхніх поверхах зберігають посох самого Алтеріона, який...

Він перебив сам себе, перескакуючи з думки на думку.

— У головній вежі — глобус із чистого ефіру! Він показує не країни, а потоки магії! І бібліотека... Ти уявляєш, Рейн? Три поверхи заборонених гримуарів!

Я кивала, слухаючи його захоплену балаканину та спостерігаючи за відблисками силових ліній, що пульсували вздовж дороги — тонкі, майже непомітні для звичайного погляду, але для мене вони сяяли, як різнокольорові вени на прозорій шкірі світу. Не дивись на них занадто довго. Не видавай себе.

— ...а в підвалах некроманти оживляють цілі скелети! Не просто кістки, а справжніх вартових із синіми вогнями в очницях!

Я зірвала травинку, скручуючи її між пальцями. За мить відкинула — зелень пекла шкіру, насичена занадто густою магією.

— ...і оранжереї! Дерева, які співають на світанку, квіти, що передбачають погоду...
Повз пролетіла бабка, і я зловила її в повітрі. Смарагдове черевце, крила — як вітражі. В них відбивалися іскри ефіру, видимі лише якщо пильно придивитися.

— А отруйні є? — спитала я, дозволяючи бабці злетіти й повертаючись до розмови.
Саян наморщив лоба, ніби я спитала про вбиральні в королівському палаці.

— Ну... Напевно. Для навчальних цілей.
Я фиркнула, розриваючи в пальцях ще одну травинку. Точно. І для дурних учнів, які тягнуть усе до рота.

— А на бойовому факультеті...

Він тараторив, а я намагалася вкласти в пам'яті уривки розрізнених фактів, одночасно відстежуючи візерунки магічних потоків під нашими ногами. Три великі силові лінії сходилися десь попереду — академія. Звісно ж, вона побудована на перехресті сил.