Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

— ...вечірки після іспитів! Вино рікою, музиканти з Ельфійських кварталів, дівчата...

— Піддатливі, — пробурмотіла я, здуваючи з ременя порошинку й відволікаючись від пронизливо-синього згустку магії край дороги.— І дурні. Як та в копиці.

— Ти ж теж приходитимеш? — він штовхнув мене ліктем, підморгнувши.

— Тільки якщо буде вільний час.

Він закотив очі, але тут же повеселішав, показуючи на шпилі, що маячили вдалині:

— Дивись! Ворота академії!

Чавунні стулки прорізали обрій, увінчані девізом: "Перед магією всі рівні".
Літери поблискували позолотою, злегка облущеною на літері "Р".
За металом, крізь проміжки між прутами, я бачила клубовидні потоки сили — жовті, червоні, фіолетові. Вони перепліталися у вузли, утворюючи майже фізично відчутну мережу захисту. Стародавню та нерівну. Залатану.

— Бачиш, що написано?

— Рівні, — кивнула я, помічаючи, як з-під позолоти проступає іржа, схожа на запечену кров. — Але хтось все одно буде рівнішим...

Він не розчув. Уже біг уперед, вигукуючи щось про бібліотеки та лабораторії.

Я йшла слідом, спокійно плетучи з магічних ниток невидиму сітку на зап'ясті. Про всяк випадок. Енергетичні потоки слухалися мене, наче слухняна глина в руках скульптора — те, що іншим давалося роками тренувань, для мене було природно, як дихання.

Аркона пахла паленим цукром, здобою та проблемами. А ще — чаклунством, стародавнім і важким, як багатовіковий пил у герметичному склепі.

— Ну? — Саян розправив плечі, як лицар перед турніром. — Чудово, правда?

Він крокував до воріт, бурмочучи щось про зарахування та гуртожитки. Я затрималася, дивлячись, як під позолотою на літерах клубочиться темна, хвороблива магія, якій не місце в навчальному закладі. Іржа, видима звичайним очам, була лише відображенням гнилі в енергетичному полі.

— Рейн! — гукнув Саян, застиглий в арці. — Йдеш?

— Звісно, — усміхнулася я, переступаючи поріг і на мить затамувавши подих, коли потужний потік магії пройшов крізь мене, обмацуючи, досліджуючи. Ниткі на зап'ясті спалахнули яскравіше, залишаючись невидимими для чужих очей. — Куди ж я подінуся?

Трохи згодом, відстоявши довгу чергу, я завмерла перед столом приймальної комісії, стискаючи сувій так, що краї пергаменту впилися в долоню. 
Навколо вирували силові лінії, потоки — академія, як живий організм, перекачувала магію своїми залами.

Дихай рівно. Руки не тремтять. Погляд — трохи розсіяний, як у всіх цих захоплених дурників. Не дивись на потоки. Вони занадто яскраві тут.

— Артефакторика? — викладач із сивими бакенбардами ковзнув поглядом по печатці храму. Його перстень з огранованим топазом ліниво ловив сонячні відблиски. Я бачила, як усередині каменю пульсує згусток охоронної магії — слабкої, але підступної.

Кивнула, дозволивши кутику губ здригнутися в несміливій усмішці, одночасно натягуючи невидиму вуаль із ниток магії, що приховувала мою справжню сутність.

Він пробурмотів щось про "нестандартний вибір", передаючи сувій колезі — сухій, як гербарій, жінці в бузковій мантії. 
Я зосередилася на тріщині в мармуровій підлозі, уникаючи дивитися на діадему на голові професорки. Камінь у ній світився сліпуче яскраво для мого особливого зору — розпізнавальна руна вищого порядку.

— Спектр магії... — вона нахмурилася, і я подумки натягнула невидимі нитки щільніше. Сіра вуаль. Звичайна студентка. Нічого цікавого. Не бачиш нічого незвичайного. — У межах норми для артефакторів.

Сивобородий маг клацнув язиком, ніби розчарований відсутністю скандалу. Його аура на мить стиснулася — він явно очікував чогось іншого.

— Документи в порядку. Вітаю із вступом, адептко Рейн. Наступний!

Я взяла пергамент, намагаючись не робити різких рухів. "Різкі рухи видають хижака, дитя", — навчала Таїрнаель. Натягнула на зап'ястя рукав, ховаючи мерехтливі лише для моїх очей нитки заклинання.

— Наступний етап — квесторський двір, — буркнув сивобородий, махнувши рукою кудись за спину.

Відходячи, я спіймала погляд жінки. Її очі — холодні, як льодовики Північних земель — ковзнули по моєму кігтю химери. На мить здалося, що рубінова вставка в її діадемі спалахнула яскравіше, скануючи мене. Я відчула дотик чужої магії — наче змія прослизнула по шкірі. Але мій захист витримав.

— Гей, Рейн! — Саян наздогнав мене на виході, хапаючи за рукав. — Ходімо подивимося, що тут є.

Поки він базікав про випробування, я стискала в кишені гліфтар. Тепло сувою заспокоювало, нитки заклинання на зап'ясті поступово остигали. Не помітили. Не розпізнали. Інар, ми це зробили!

Тінь від головної вежі накрила нас, і я навмисно задерла голову, зображуючи захоплення. Але насправді я бачила не величну архітектуру, а діри в захисному куполі академії — наче гнилі проріхи в колись ідеальній тканині.
Яка краса — ці тріщини в фундаменті. Ця іржа на решітках. Цей запах гнилі під маскою ладану. І це магічне поле — залатане, як старий плащ жебрака.

— Правда ж шикарно? — Саян розкинув руки, ледь не збивши голуба, що пролітав повз. Птах злетів угору, залишаючи за собою іскри роздратованої магії — сині, нервові, як усе живе в цьому місці.

— О так, — усміхнулася я, відчуваючи, як у глибині сумки тихо дзвенять склянки з зіллями, реагуючи на силові сплески навколо. — Прямо як удома.

Саян знову тараторив про розклад лекцій, а я йшла за ним, уважно озираючись довкола. Кожен камінь, кожен куток академії розповідав мені історію, видиму лише крізь призму особливого сприйняття.
Там, де інші бачили просто стіну, я бачила магічні вузли. Де звичайний погляд помічав тріщину в колоні, мій розрізняв сліди давніх магічних протистоянь.

— ...а після обіду можна сходити в... Гей, ти слухаєш?

Я повернулася до реальності. Кивнула підборіддям на групу студентів біля фонтана:
— До моргу, — буркнула я, спостерігаючи за двома юнаками, які тягли за ноги третього. Його мантія з вишитим гербом волочилася по багнюці. Магічна аура навколо трійці іскрила від напруги — помаранчеві спалахи агресії, сині плями страху.