Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

— Це ж посвята! — Саян засміявся. — Новобранців "миють" у фонтані!

"Миють". Той, з обличчям у калюжі, безперечно, мився. Його "друзі" в парчевих камзолах штовхали його ногами, примовляючи щось про "чистоту крові". Їхні аури пульсували, як у хижаків над здобиччю.

— Ось і рівність, — прошепотіла я, ловлячи погляд дівчини в пошарпаній сукні.
Вона притиснулася до стіни, намагаючись обійти компанію аристократів. Її руки стискали книгу так, ніби це щит. Навколо дівчини клубочилася слабка захисна магія — тендітна, як павутина.

Ми звернули в алею, де статуї магів-засновників дивилися на студентів порожніми очницями. Я стримала тремтіння — кожна статуя була сплетена з охоронним заклинанням. Вони спостерігали, записували, запам'ятовували.
Якщо цей навчальний заклад так захищається від своїх студентів — що тут відбувається насправді?

— Ось і гуртожитки! — Саян рвонув уперед, ледь не збивши служницю з тацею.

Киплячий чайник у її руках здригнувся, проливши з шипінням кілька крапель. Магія пари змішалася зі переляком дівчини — білясті клуби з червоними прожилками.

— Вибачте, пані! — дівчисько затремтіло, ніби я збиралася її висікти. В її аурі промайнули відголоски старих страхів.

— Не пані, — пробурмотіла я, підбираючи ложку, що впала. Срібна. З гербом якогось баронства. Вкрадена чи "подарована"? Метал був насичений чужими емоціями — гордість, презирство, влада.

Дівчина вихопила прилад, зникла в бічному проході. Її погляд — швидкий, гострий — сказав більше за облуплені гасла. Тут кожен знав своє місце. Я помітила, як силові лінії під ногами стають чіткішими — будівля гуртожитку теж стояла на потужному магічному вузлі.

— Артефакторика! — Саян тикав пальцем у табличку над масивними дверима. — Твоя барлога.

Ми попрощалися з ним, і Саян побіг кудись праворуч, за скверик, що потопав у зелені.

У холі юрмилися студенти. Хлопець у мантії, розшитій справжнім сріблом, презирливо розглядав простолюдина, який лагодив настінний світильник.

Я бачила, як магія срібла на одязі аристократа конфліктує з робочою магією ремісника — червоні іскри проти зелених, безперервний беззвучний бій. Його друг, з обличчям надутого індика, голосно позіхав:

— Коли вже заборонять цим селюкам чіпати обладнання?

Я провела рукою по стіні, вдаючи, ніби просто спираюся. Під пальцями ожили захисні руни — старі, перекорежені чиїмось невмілим редагуванням. Вони пульсували, як запалені вени, роздратовані нескінченними виправленнями дилетантів. Як і все тут. Гарна обгортка, гнила начинка.

— Гей, новенька! — до мене підкотився юнак із нашивкою старости. Його погляд ковзнув по кігтю химери, затримався на поношеному поясі.

— Тобі в підвал. Кімната з щурами. Номер дванадцять.

— Ідеально, — усміхнулася я, відчуваючи, як навколо нього клубочиться аура снобізму — густа, як патока. — Буду тренуватися на живих мішенях.

Його усмішка сповзла, наче масло з гарячого ножа. Аура здригнулася, видаючи секундний переляк.

Проходячи коридором до самого кінця, я розглядала безліч дверей, що вели до кімнат студентів. Кожна розповідала історію свого мешканця — не лише видимими знаками, а й силовими полями, доступними лише особливому зору.

Простолюдини — дверні ручки тьмяні, захисні чари слабкі, накладені тремтячими руками самоучок.

Аристократи — золоті засувки із замками, оточені щільною в'яззю професійних охоронних заклинань.

Простолюдини — обшарпані талісмани на дверях, магія в них витончилася від часу та бідності.

Дворяни — охоронні сфери, що дзижчать, як розлючені шершні, насичені силою родових артефактів.

Я спустилася по обшарпаних сходах униз, відстежуючи, як з кожною сходинкою магічне поле стає тоншим.

У підвалі воно було майже прозорим, наче хтось навмисно створив тут мертву зону. Сходини скрипіли під ногами, як старі кістки, а в кутках клубочилися тіні, в яких мій гострий зір розрізняв згустки старої, застояної магії — чорної, як запечена кров.

Чудово. Саме те, що потрібно.

Пальці торкнулися гліфтара в кишені. Треба написати Інару, що я на місці.

Кімната зустріла мене запахом цвілі та вогкості. Вузьке віконце під стелею ледь пропускало світло, малюючи на стінах смугасті тіні від решітки. Штукатурка облупилася, оголивши чорні плями грибка.

"Рівність і добробут, казав Саян..." — я стиснула зуби, відганяючи гіркоту. "Звісно, ідеальне місце для вищої освіти. Пліснява на стінах — це, напевно, частина навчальної програми з алхімії".

— Гей, новенька! — руда дівчина з обличчям, як у голодної ласки, ткнула пальцем мені в груди. — Це твоє ліжко. А шафи наші. Вішай своє лахміття на стілець.

Я мовчки опустила рюкзак на вказане місце. Відчувала, як їхні погляди ковзають по моїх косах — білосніжних, заплетених по-орківськи, з пір'ям та намистинами. По кігтю химери на шиї, по потертому мисливському жилеті. "Ельфійка? Та яка ж ти ельфійка без родових знаків?" — ніби читали вони мої думки.

— Дивіться, пір'я у волоссі! — захихотіла друга, кружляючи навколо. — Ти що, з орками спала?

Рука здригнулася. "Один удар. Всього один..." — але я вп'ялася нігтями в долоню. Згадала Інара: "Не дай їм приводу. Ти сильніша".

— Я з орками полювала, — тихо сказала я, розгортаючи ковдру. — Вони навчили мене ставити пастки.

Сусідки фиркнули, але відійшли. "І розпізнавати отруйних змій, любі. А ви, безперечно, з того ж сімейства, що й гадюка болотяна".

Ніч принесла не спокій, а нові звуки: скрип ліжок, шепіт за стіною, краплі води, що падали у відро.
Я крутилася, відчуваючи, як злість вирує всередині. "Чому я маю це терпіти?" — але тут же спливав образ Таїрнаель: "Сила — в терпінні, дитя".

Машинально я провела пальцем по краю ліжка. Тонка магічна нитка блиснула в темряві — найпростіший охоронний контур, поєднаний із пасткою. "Нехай спробують".

І вони спробували.

За годину скрипнула половиця. Тінь прокралася до мого ліжка, рука потягнулася до ковдри…
Ляскіт. Вереск. Гуркіт.