Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

— А знаєш, що допомагає в такі моменти? — бабуся примружилася й поглянула на мене уважно. 
Я знизала плечима, обережно тримаючи в руках гарячу чашку. Тепло повільно розтікалося по долонях, ніби пробираючись глибше, до серця. 
— Спогади, — усміхнулася вона й раптом підвелася, хоч і не без зусиль. Її худеньке тіло зігнулося в спині, коли вона потягнулася до старої шафи. Відчинила її, повільно провела пальцями по полицях, щось відсуваючи, щось зрушуючи з місця. 
Я мовчки спостерігала. 
Бабуся була маленька й тендітна, але її рухи були впевненими. Видно, що вона звикла самостійно справлятися з усім. Її сиве волосся було охайно зібране в тонку косу, яка спадала на спину. Обличчя вкрите зморшками, але в очах досі горів вогник — теплий, живий. Вона носила довгий картатий фартух поверх теплої сірої кофти й темної спідниці. На ногах — старенькі в’язані шкарпетки, певно, ще з радянських часів. Вся її зовнішність була ніби з іншої епохи, але це не виглядало дивно. Навпаки, здавалося, що так і має бути. 
— Ось, — нарешті промовила вона й витягла з шафи старий, добряче потріпаний фотоальбом. 
Він був обгорнутий у потерту тканину, кутики сторінок загнуті, обкладинка потріскана. Видно, що його часто відкривали. 
Бабуся сіла назад за стіл і поклала альбом між нами. 
— У кожного в житті бувають погані дні, — сказала вона, відкриваючи першу сторінку. — І погані люди теж бувають. 

Я дивилася на старі чорно-білі фотографії. Молоді обличчя, усмішки, очі, які ще не знали втоми. Дівчина в білому платті, схожа на бабусю, але зовсім юна, з довгим темним волоссям, з гарними чіткими рисами обличчя. 
— Це я. — Бабуся посміхнулася. — Колись я була така ж, як ти. 
Я здивовано глянула на неї. 
— Я тоді часто думала, що світ несправедливий. Що мене оточують люди, які просто користуються мною, або ж зовсім байдужі. 
Вона повела пальцем по фотографії, ніби згадуючи щось. 
— Але потім я зрозуміла одну річ, — вона підвела очі й подивилася прямо на мене, — Неважливо, що відбувається навколо. Важливо, що всередині. 
Я мимоволі затримала подих. 
— Людина стає корисна для світу лише, коли несе сонце у собі. Коли вона світить іншим. 
Я мовчала. 
— І знаєш, що цікаво? — Бабуся усміхнулася, перегортаючи сторінку. — Сонце завжди там, де ти вирішиш його запалити. 
Я ковтнула чай, відчуваючи, як він розливається теплом усередині. 
Можливо, вона була права. 
 
За вікном уже давно згасло небо, і лише жовті вуличні ліхтарі розсипали м’яке світло по старенькій двоповерхівці. Вузенький двір між висотками поринув у тишу, зрідка порушувану кроками перехожих і звуками двигунів машин. Осінній вітер розгулював між будинками, шарудячи опалим листям і приносячи з собою гіркуватий запах диму — хтось, мабуть, палив листя за містом, і вітер ніс цей запах аж сюди. 
Та я не хотіла йти.У квартирі бабусі Віри було тепло і затишно, наче я повернулася у дитинство. Її маленька оселя, вся заставлена старенькими меблями, була схожа на ті бабусині квартири, що пахнуть сушеними травами, випраною постільною білизною та злегка вицвілими спогадами. 

Бабуся Віра метушилася біля полиць, щось шукаючи, поки я мовчки спостерігала за нею. Вона рухалася неспішно, але впевнено, ніби у неї не було віку — лише досвід і тиха мудрість. 
— Ось, тримай, — нарешті сказала вона, повертаючись до мене й простягаючи невеличкий пучок запашних трав. 
Я подивилася на неї здивовано. 
— Це для тебе, дитино. Трави, які розвіюють хмари всередині, щоб сонце світилося, — промовила вона, дивлячись на мене своїми світлими, майже прозорими очима. 
Я простягла руку й узяла пучок. Трави пахли терпко й ніжно одночасно — ромашка, м’ята, звіробій, ще щось, що я не впізнавала. Запах був теплим, заспокійливим, нагадував щось далеке, рідне. 
Я притисла їх до себе, як щось дорогоцінне, ніби боялася, що вони зникнуть, як усе хороше в цьому світі. 
Раптом у грудях защеміло. 
Я згадала свою бабусю. 
Ту, яка померла, коли мені було чотирнадцять. Я пам’ятала її добре — її посмішку, її зморшкуваті руки, її ласкаві погляди, коли вона поправляла мені шарф узимку або варила мій улюблений кисіль. Вона пахла випічкою і теплом, і її вже не було в цьому світі. 
А іншу бабусю я не пам’ятала майже зовсім. Мені було всього три, коли вона пішла. У спогадах залишилося лише щось примарне — можливо, її голос, можливо, тепло її рук. 
Я стиснула трави ще міцніше. 
— Дякую, бабусю Віро, — тихо сказала я, дивлячись їй у очі. 
Вона усміхнулася, ніби знаючи, про що я думаю. 
Я викликала таксі, але не хотіла йти. Було так добре тут, поруч із нею.  Я знову глянула на стареньку — така тендітна, але сильна, така самотня, але з сонцем всередині. І в ту мить я зрозуміла: іноді світ дає нам нових людей, коли старі вже не можуть бути поруч. Іноді нам дають другий шанс відчути те, що колись втратили.