Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Додому я дісталася пізно. Вулиці вже спорожніли, Київ дрімав у жовтогарячому світлі ліхтарів, а вітер стелив по тротуарах залишки осіннього листя. Ліфт у моєму будинку рухався повільно, як завжди, і поки я підіймалася, дивилася на своє відображення в металевих дверях. Очі були втомлені, але щось у мені змінилося. Було таке відчуття, ніби я привезла з собою не лише запах бабусиної квартири, а й її спокій.  
Зайшовши до квартири, я відразу пройшла на кухню. Там було тихо, тільки ледве чутно гудів холодильник. Вмикати світло я не стала — лише настільну лампу, яка кидала м’яке, приглушене сяйво на стіл.  Розв’язавши пучок трав, я висипала дрібку зіл'ячка в маленький заварник. Потім залила окропом і накрила кришкою. Вода одразу ж змінила колір, а я відчула одразу цікавий аромат. Повітря наповнилося терпким духом м’яти, ромашки і ще чогось глибшого, землистого, майже лісового. Я провела пальцями по краю чашки, відчуваючи її теплоту. У цьому процесі було щось заспокійливе, майже медитативне.  
Настій мав настоятися.  
Я присіла за стіл, вглядаючись у відблиски лампи на дерев'яній стільниці. Згадала бабусю Віру, її інтонації, її помережані зморшками руки, що тримали старий фотоальбом.  
«Лише коли всередині нас сонце, ми можемо бути корисними світу…»  
Я вдихнула на повні груди, ніби намагалася впустити в себе трохи її тепла. 
Зілля настоялося. Я взяла чашку, зачекала, поки настій трохи схолоне, і зробила перший ковток.  
Смак був цікавим. Натуральним. Ніби я пила саме осінь — пряно-гіркувату, але зі слідами літньої теплоти. Напій обволікав зсередини, розливався по тілу м’яким, ледь відчутним жаром.  Я зробила ще кілька ковтків, притискаючи чашку до долонь, і раптом зрозуміла, як сильно хочу спати.  
Сон накотив, як хвиля — раптово, невідворотно. Я ледве донесла чашку до мийки, навіть не змивши залишки напою, і попленталася до спальні.  
Опинившись у ліжку, я навіть не встигла подумати, просто заплющила очі — і світ розчинився.  

Я провалилася в сон.  
Сон, у якому було тихо. Добре.  
Сон, у якому не було важких думок. Лише тепло. Лише спокій.  

____________

Ранок розпочався незвично тихо. Розплющила очі легко, ніби й не було тієї важкості на серці, як бувало раніше. Все, що бентежило вчора, видавалося зараз чимось віддаленим, як сон. Можливо, я дійсно трохи перебільшила? Здавалося, ніби й не було нічого жахливого, лише плід моєї стомленої фантазії.  

Потягнулася, відчуваючи приємну м'язову насолоду, та пішла у ванну. Гаряча вода ніжно обтікала тіло, змиваючи сліди сну. Довго стояла під струменями, ніби в полоні тепла, після чого вимила волосся шампунем з ароматом жасмину. Це був мій найулюбленіший запах — прохолодний, з легкою солодкістю, такий, що викликав спогади про літо.  
Витерши волосся рушником, я підсушила його феном і акуратно випрямила. Потім одягнула ніжно-рожеву блузку з легкого шовку, яка гарно лягала на тіло, і чорні штани, що підкреслювали талію. Макіяж зробила легкий: трохи тонального крему, туш для вій і рожева помада. Дивлячись у дзеркало, я відзначила, що виглядаю краще, ніж учора. Обличчя було свіжим, очі не такими втомленими. Наче я справді добре виспалася і відпочила.  
На роботу діставалася автобусом. Пасажирів було, як оселедців у бочці, і я тільки-но зуміла відвоювати клаптик простору біля виходу. У салоні було важко дихати. Смерділо різними парфумами, вологим одягом і, на жаль, не свіжим подихом чоловіка, що тулився поряд.  
Коли автобус наблизився до мого місця призначення, я вже готувалася покинути його, проте, здається, мені знадобилося більше часу, ніж слід було.  
— Ну що там, пані, спите, чи що? Хуткіше! Ну! — раптом рявкнув на мене водій. Його голос прорізав тишу, мов шматок скла. Він вилив на мене усю гіркоту свого ранку, роздратування від цих невгамовних пасажирів, що крутилися під ногами, і, можливо, навіть, клубок своїх власних, особистих турбот.  
Я могла б роздратуватися. Могла б щось різке йому відповісти або демонстративно грюкнути дверима, але… мені було байдуже.  
Замість цього я лише усміхнулася.  
— Гарного вам дня, — спокійно сказала я і зробила крок назовні.  
Водій здивовано подивився на мене. Його обличчя на мить спохмурніло, але потім, майже несвідомо, куточки його губ теж розтягнулися в слабку посмішку.  
— І вам, — пробурмотів він уже набагато спокійніше.  
Двері зачинилися, і автобус поїхав далі.  
Я ж стояла на зупинці, відчуваючи, як прохолодний вітерець торкається моїх щік. Я усміхалася, і ця усмішка була щирою.  Чомусь я відчувала, що сьогодні буде хороший день. 
____________

 Щойно двері ліфта розсунулися, переді мною постала Тетяна Савчук — завжди бездоганна, завжди неприступна. саме вийшла з кабінету бухгалтерії і глянула на мене холодним поглядом, від якого вмить пробіг мороз по шкірі.  
— Слідуйте за мною, — кинула вона коротко і, не чекаючи відповіді, повернулася на підборах, упевнено прямуючи вглиб коридору.  
Я зітхнула. Її тон не віщував нічого хорошого. Серце закалатало десь у горлі, але я зробила глибокий вдих і рушила за нею.  
Кабінет Савчук, хоча й невеликий, був вишуканим. Вікно майже на всю стіну пропускало багато світла, від чого приміщення здавалося ще більш просторим. На столі — акуратний набір канцелярії, ноутбук і чашка з кавою, від якої в повітрі лунав тонкий аромат. Уздовж стін — полички з кількома книгами про бізнес і мистецтво управління персоналом.  
Сама ж Тетяна Савчук, як завжди, виглядала бездоганно. Темно-синій костюм, туфлі на шпильці, волосся, укладене ідеальними хвилями, і червоний манікюр, що ідеально поєднувався з губною помадою. Вона з тих жінок, які завжди знають, чого хочуть, і беруть це без зайвих розмов.  
Вона сіла за свій стіл і не кваплячись вказала мені на стілець напроти витонченим рухом пальця.  
— Сідайте, Карина.  
Я опустилася на край стільця, тримаючи спину рівно.  
— Ви вже, мабуть, здогадуєтесь, про що я хочу поговорити, — почала вона, складуючи руки в замок перед собою.  
Я мовчки дивилася на неї, чекаючи продовження.  
— Ми не можемо дозволити собі такі скандали, як роман на робочому місці, — її голос був спокійним, навіть м’яким, але в ньому відчувалася твердість. — Це неприпустимо для нашої компанії.  
Я кліпнула, не одразу розуміючи, що вона має на увазі.  
— Але… я ні з ким не зустрічаюся в офісі, — сказала я, намагаючись говорити впевнено.  
Савчук зітхнула і з легким розчаруванням похитала головою.  
— Карина, не потрібно мене переконувати. Я знаю все про вас і Арсена.  
Я стисла губи. Арсен. Ну звісно, вона не раз бачила те, що не повина була. А ще Маша. Та теж не раз була свідком нашим стосунків (якщо це можна було так назвати).  
— Це в минулому, — я намагалася не підвищувати голос, але в грудях усе стислося.  
— О, звісно, — Савчук примружила очі й ледь помітно посміхнулася, ніби розважаючись ситуацією. — Але, знаєте, в таких випадках не важливо, що у вас зараз. Важливо, що знають інші. Чутки швидко розповзаються.