Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Ми з Оленою повільно йшли парковою доріжкою, ховаючи руки в кишені від холодного вітру. Вітер дув поривами, піднімаючи дрібні смердючі купки з опалого листя, змішаного з пилом і брудом.  
Олена щось без перестанку говорила, але я її не слухала. Думками я блукала далеко від цього холодного вечора. Я думала про те, як хочеться бути корисною. Як хочеться робити щось значуще для людей, а не складати звіти, які нікому не потрібні, окрім як для галочки. Але як? Як знайти в собі сили, як вирватися з цього замкнутого кола?  
Мої роздуми перервав різкий голос, який змусив мене напружитися:  
— Будь ласка, допоможіть мені!  
Я обернулася на звук і побачила бабусю, що сиділа просто на лавці, притискаючи до себе тонкий пошарпаний шалик. Вона виглядала занадто худою, її обличчя було змарнілим, а очі, здавалося, тонули в глибоких зморшках.  
Олена скривилася, майже не зупинившись:  
— Ой, знову ці… Проситиме гроші. Ходімо швидше.  
Але я не змогла пройти повз. Щось у цьому голосі зачепило мене. Не було там звичного прохання або жебрацької інтонації. Це був крик відчаю.  
Я підійшла ближче.  
— Що сталося?  
— Я… — голос бабусі тремтів, а губи посиніли від холоду. — Я вийшла в магазин, але стало зле. Не можу дійти додому. Тут холодно… А люди проходять повз.  
Я обвела поглядом парк. Людей справді було багато. Хтось прогулювався з кавою, хтось вигулював собаку, хтось просто йшов швидким кроком додому, навіть не помічаючи стареньку, що тремтіла на лавці.  
Я розгублено глянула на Олену, але та лише знизала плечима:  
— Карин, це не наша проблема. Таких багато.  
Я зціпила зуби. Таких багато… Так, це правда. Але хіба це причина проходити повз? Я скинула з плеча шарф і накинула його на бабусю.  
— Де ви живете?  
— У сусідньому будинку… Але я боюся йти. Ноги наче ватні.  
— Я вас проведу.  
Олена лише закотила очі:  
— Ну гаразд, тоді я пішла. Побачимось завтра!  
Я навіть не попрощалася, вся увага була на бабусі.  

Я допомогла їй підвестися, і ми повільно рушили до виходу з парку. Вона й справді була дуже слабкою, дихала важко. Я запитала, чи є у неї родичі, діти. Вона сумно похитала головою.  
— Була донька… Але вона давно виїхала. Забула про мене.  
Я стиснула губи.  
Ми йшли мовчки. Холод пронизував мої руки, але в голові крутилася одна думка: Як часто люди проходять повз? Як часто ми відвертаємося, бо це "не наша проблема"?" 
Коли ми дійшли до її будинку, я допомогла їй піднятися сходами. Квартира була стара, але охайна. Бабуся запросила мене зайти, і я не змогла відмовитися.  

На кухні пахло сухими травами. Вона поставила чайник і сказала:  
— Ти хороша дівчинка. Ти одна з небагатьох, хто зупинився.  
Я хотіла заперечити, сказати, що це нормально — допомагати іншим, але слова застрягли в горлі. Бо я сама знала: не всі так думають. І ще вчора, можливо, я б і сама пройшла повз. Бабуся прийняла пігулку, запиваючи її теплою водою з маленької керамічної чашки, і трохи відсапалася. В її очах уже не було того глибокого відчаю, лише втома, а дихання стало рівнішим. Вона подякувала мені й повільно підвелася зі стільця, щоб поставити чайник на газову плиту.  
— Не бійся, я звикла до таких нападів. Вип’ю чаю, і мені стане краще, — всміхнулася вона мені лагідно.  
Кухня була маленькою, але дуже охайною. На полицях стояли старенькі банки з травами, підписані чітким каліграфічним почерком: звіробій, ромашка, м’ята, меліса, глід. Вся кімната пахла сухими травами й трохи чимось димним, як у бабусі в селі, коли топлять піч.  
— Це я сама збираю, — заговорила вона, витягаючи зі старенької дерев’яної шафи полотняний мішечок. — У мене є дача за Києвом, у селі. Влітку їжджу туди й збираю цілющі трави. Ти знаєш, що вони рятують людей краще, ніж лікарі?  
Вона дістала з мішечка пучок сушеної м’яти й кинула його в заварник. Я мовчки спостерігала, як її зморшкуваті руки рухаються спокійно і впевнено.  
— Лікарі ще двадцять років тому казали, що я довго не протягну. Серце, судини… Вони мене списали. Але я п’ю трави, їм просту їжу, працюю руками — і ось я ще тут.  
Я кивнула, розглядаючи кімнату.  
Квартира була зовсім маленькою. Однокімнатна, на другому поверсі старенької двоповерхівки. Вона губилася між двома величезними сучасними багатоповерхівками з панорамними вікнами та балконами, де, мабуть, жили забезпечені люди. Я згадала, як проходила повз цей будинок раніше, не звертаючи уваги. Він був майже непомітним — сіра облуплена штукатурка, залізні перила на вході, що давно проіржавіли, крихітне подвір’я, затінене високими сусідніми будинками.  
У кімнаті стояло старе ліжко з акуратно застеленою ковдрою, невеличка шафа, столик із вишитою серветкою та купою газет. Біля вікна — старий телевізор, який, мабуть, пам’ятав ще радянські часи. На підвіконні — горщики з сухими квітами, які вже давно втратили свою зелень, але бабуся, здається, не помічала цього.  

Вона поставила переді мною чашку гарячого, пахучого чаю й всілася навпроти.  
— Ти добра дівчина, — сказала, уважно дивлячись на мене. — Але ти чомусь сумна.  
Я опустила очі.  
— Просто втомлена, — відказала я.  
Бабуся кивнула, ніби розуміла більше, ніж я сказала.  
— Ти не одна така. Багато молодих зараз так виглядають. Гарні, сильні, але в очах — ніби нічого немає.  
Я здригнулася. Її слова зачепили мене глибше, ніж я хотіла.  
— Це просто осінь, — тихо відповіла я, намагаючись змінити тему. — Холодно стало.  
— Осінь… — Бабуся вдивлялася в чай, ніби бачила там щось більше, ніж просто трави. — Колись я теж так казала. Але, може, справа не в осені?  
Я промовчала. Щось у її голосі змусило мене задуматися.  
Може, і справді справа не в осені?