Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Ми сиділи в кафе, але я майже не слухала Олену. Вона щось говорила про свої книжкові фантазії, а я дивилася у вікно. Дрібний осінній дощ змочував тротуари, люди квапилися під парасольками, машини проїжджали калюжами, залишаючи брудні бризки на узбіччях. У парку навпроти сивенька бабуся в хустині годувала голубів, не зважаючи на негоду. Якусь мить я просто спостерігала за нею, і в мені раптом прокинулось щось дивне, майже забуте. 
Я хотіла би бути корисною. Не просто працювати в офісі, виконувати задачі, які насправді не мають ніякого значення для світу. Кому від того стане краще? Бізнесменам, які і без мене живуть у своє задоволення? Я проводжу дні, розбираючи їхні папери, пишучи звіти, плануючи їхні зустрічі. І що? Що це дає людям? Я ж завжди хотіла інакше. Хотіла допомагати, приносити користь, робити щось важливе. Але що саме? Як? Я цього так і не зрозуміла. 
— Карина? — голос Олени повернув мене в реальність. Вона уважно дивилася на мене, відставивши чашку капучино. — Ти взагалі мене слухаєш? 
— Вибач, задумалася. 
— Оце ти останнім часом якась… відсторонена. 
— Просто втомилася. 
Олена кивнула і перевела розмову на щось інше. Але її слова залишилися зі мною. Відсторонена? А може, це не просто втома? Може, це відчуття порожнечі всередині, тому що я живу не так, як хотіла б? 
Але що з цим робити? Як знайти себе? Як зрозуміти, у чому моя користь? 

Я зробила ковток кави, відчула її гіркий присмак на язику. 
А що, якщо?.. А що, якби я знайшла справу, яка приносила б мені справжнє задоволення? Щось корисне, щось, що мало б значення не лише для мене, а й для інших людей. Я працювала у великих компаніях, приносила прибуток бізнесменам, допомагала примножувати їхні капітали… Але це не мало для мене жодної цінності. Мені хотілося бути потрібною. Хотілося робити щось важливе. Але що саме? 
Лікар? Ні, не моє. Вчитель? Можливо, але мені ніколи не було цікаво пояснювати щось іншим. Соціальна робота? Я надто емоційна, могла б пропускати все через себе. Ці думки крутилися в голові, поки я механічно перебирала документи, роблячи вигляд, що працюю. Може, проблема була в тому, що я ніколи по-справжньому не шукала себе? Просто йшла туди, де платили, де було стабільно. 
 
Вже у офісі ці думки трішки розвіялись, але все ж у вільні хвилини накривали мене з головою.  
Я глянула у вікно. Внизу бігли люди – у своїх справах, у свої турботи. Хтось жив мрією, а хтось просто виживав. А я? Де була я? 
– Карина, ти мене слухаєш? 
Я здригнулася й перевела погляд на Олену, яка стояла біля мого столу. 
– Що? 
– Кажу, може, після роботи сходимо кудись? Розвієшся. 

____________
 
Після роботи ми з Оленою вирішили прогулятися в парку, що розкинувся неподалік від офісу. Це був один із київських парків, що тулилися між високими скляними будівлями бізнес-центрів. Напевно, у кожному місті є такі місця: клаптики природи, затиснуті між бетоном і металом, де офісні працівники виходять подихати повітрям, посидіти на лавках або просто зробити вигляд, що в них є життя поза роботою. 
Я відразу відчула, як холод пробрався крізь тонке пальто. Осінь уже не соромилася нагадувати про себе. Листопад – це той місяць, коли осінь поступово здається зимі, залишаючи після себе голі дерева, пронизливий вітер і тонку кригу на калюжах. Листя, що ще недавно вкривало доріжки м’яким різнобарвним килимом, тепер ставало мокрим і темним, липло до підошв черевиків. 
Я сунула руки в кишені й подумала, що пора б уже дістати чорний пуховик. Він не був особливо стильним, але зате теплим. А ще у нього були великі кишені, куди можна було ховати холодні пальці, коли забуваєш рукавички. 
– Все-таки зима близько, – зітхнула Олена, шарфуючи шию пальцями. 
Я мовчки кивнула, вдивляючись у темні контури дерев. Дехто з перехожих вже натягнув шапки й пуховики, а я ще продовжувала ходити в осінньому пальті, ніби не хотіла визнавати, що скоро доведеться не лише утеплятися, а й зовсім міняти ритм життя. 
– Ти якась задумлива, – сказала Олена, розглядаючи мене. 
Я глянула на неї й ледве помітно всміхнулася. 
– Думаю, що варто б уже дістати зимові речі. 
– А я думала, ти про щось глобальніше. 
Я знизала плечима. В голові справді вирувало багато різних думок, і не всі вони стосувалися погоди. Але пояснювати Олені, що мене турбувало, не мало сенсу. Вона жила своїм світом – світом книг про владних чоловіків і мріями про кохання, яке, як на мене, існувало лише на сторінках романів. 
– Може, кави візьмемо? – запропонувала вона, і я без вагань погодилася. 
Тепла чашка з кавою хоч трохи змогла зігріти мені руки, поки ми йшли алеями, де ще були залишки листя.