Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Ранок почався кепсько. Я прокинулася з важкою головою та бажанням зникнути. Все ще не відчувала себе не добре після вчорашнього, і думка про те, що доведеться бачити Арсена, викликала огиду. Я вирішила взяти вихідний за власний рахунок.  

У кабінеті Тетяни Вікторівни Савчук, нашої керівниці, було задушливо. Вона, як завжди суворим поглядом, сиділа за столом і перебирала якісь документи. Вона навіть не підняла голову, коли я зайшла.  
— Тетяно Вікторівно, можна мені сьогодні взяти вихідний за свій рахунок? — запитала я, сподіваючись на швидку відповідь.  
Вона нарешті підняла погляд, і я відчула, як по спині побігли мурахи.  
— Карина, Ви серйозно? — зітхнула вона, відкидаючись на спинку крісла. — То вам лікарняний, то вихідний. Може, вам взагалі не працювати?  
— У мене справи, — я намагалася говорити спокійно.  
— У всіх справи. Робота не буде робитися сама, а штат у нас і так неповний. Ви знаєте, що зараз завал?  
Звичайно, знала. Але це ніяк не полегшувало мого стану.  
— Тож вихідного не буде?  
— Ви правильно зрозуміли, — різко сказала вона й повернулася до своїх паперів, показуючи, що розмова закінчена.  
Я Ледве стрималася, щоб не гримнути дверима, виходячи.  

На обіді я, як завжди мивши свою чашку від кави, проходила коридором повз кабінет Арсена, коли двері раптово відчинилися. І хто ж звідти виходить?  
Рудоволоса секретарка Маша. Висока, струнка, з витонченою талією та довгими ногами. Її руде волосся спадало хвилями на плечі, а губи були яскраво-червоними, як стигла вишня. Вона сміялася, а Арсен ішов позаду, явно задоволений.  
Він недбало провів рукою по її стегну, а потім злегка шльопнув її по дупці.  
— Ой, Арсене, — кокетливо захихотіла вона, повертаючись до нього з грайливим поглядом.  
— Ти ж знаєш, що я не можу втриматися, — він посміхнувся, а його рука ще трохи затрималася на її талії.  
Мене ніби ошпарило. Гнів, роздратування, якась безглузда образа — все змішалося всередині мене. Я дивилася на нього, на неї, і мене починало трусити.  
Чому? Яке мені діло?  
Я злилася на себе ще більше.  
— Карина, ти йдеш у кавярню? — несподівано запитала Олена, виходячи з кабінету поруч.  
Я не відповіла, лише різко встала і вийшла в коридор. Олена, спантеличена, наздогнала мене.  
— Щось сталося?  
Я не встигла нічого сказати, бо ми якраз дійшли до ліфта.  
Арсен і Маша стояли уже в ліфті. Двері от от зачинялися і я встигла зайти. 
Я встала поруч, спробувавши вдати байдужість. Але як тільки двері зачинилися, Маша демонстративно пригорнулася до Арсена, а потім поглянула на мене.  
У її очах світилася перемога. Я міцно стиснула кулаки.  

_______

У кафе пахло свіжою випічкою та меленою кавою. Це було невелике, затишне місце з дерев’яними столиками, м’якими стільцями та великими панорамними вікнами, крізь які відкривався вид на осінній парк. Я любила це кафе — тут завжди було спокійно, без метушні.  
Я замовила собі каву — міцну, з ледь відчутною гіркуватістю, та тістечко «Картопля».  
Тістечко лежало на білосніжній тарілці, покрите шаром темного какао. У середині нього було щось м’яке, вологе, з ніжним смаком згущеного молока та печива. Я відламала невеликий шматочок виделкою, відчуваючи, як солодкість повільно розчиняється на язиці, залишаючи приємний післясмак дитинства.  
Олена ж взяла собі капучино та круасан із шоколадною начинкою. Вона, як завжди, жваво жестикулювала, коли говорила. А зараз вона говорила багато.  
— От ти просто не розумієш, Каринко! — схвильовано казала вона, з блиском в очах. — Коли чоловік такий сильний, владний, бере відповідальність, піклується… Оце справжнє кохання!  
Я закотила очі, відпиваючи кави.  
— Олено, ти знову начиталася своїх книг?  
— Так! І це так захопливо! — вона мрійливо зітхнула. — Уяви: він дивиться на неї так пронизливо, що в неї аж серце вистрибує з грудей. Він завжди знає, що робити, як захистити її. І він не боїться проявляти ревнощі, тому що вона — його.  
— Ага, звучить як класичний аб’юз, — я невдоволено пирхнула.  
Олена скривилася.  
— Ти просто занадто цинічна.  
— Ні, я реалістка. Такі чоловіки є лише у книгах, а в житті все набагато прозаїчніше.  
Олена зітхнула.  
— Ти просто ще не зустріла того самого.  
Я опустила погляд на свою каву, не знаючи, що відповісти. «Того самого» я вже зустрічала. І цього більш ніж достатньо.