Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

— Сердишся? — голос Арсена звучав спокійно, глибоко. Голову він нахилив так, ніби намагався вловити кожний мій подих.  
— Ні, — відповіла я, відступаючи назад, але він уперся руками в двері за моєю спиною, перекриваючи вихід.  
— Брешеш, — прошепотів він. Тепле його дихання торкнулося моєї шкіри, і я здригнулася.  
Я цього не хотіла. Не хотіла знову відчувати, як тіло реагує на нього, як слабнуть коліна, як серце відбиває шалений ритм. Він був небезпекою, пристрастю, що обпікала мене щоразу, коли я дозволяла собі наблизитися.  
— Відійди, Арсене, — прошепотіла я, але в голосі не було твердості.  
— Ти ж цього не хочеш, — його пальці торкнулися моєї щелепи, ніжно змусивши підняти голову. Ми зустрілися поглядами. Я заблукала в цих глибоких, темних очах, які завжди затягували мене в безодню.  
Його губи зімкнулися на моїх, гарячі, нетерплячі, вимогливі. Я опиралася. Долоні вперлися йому в груди, але він перехопив мої зап’ястя, м'яко, але впевнено, і притягнув мене ближче. Його дотик палив, кожна клітинка тіла кричала про небезпеку, про потребу вирватися, втекти. Але водночас у мені прокидалося щось інше — бажання, над яким я втрачала контроль.  
— Я... — губи мої тремтіли. Відповідь він вже знав.  
— А я хочу тебе, — відповів він так просто, наче це було закономірним фактом. Його руки обвили мою талію, міцно, владно, так, як мені не можна було дозволяти.  
— Це неправильно, — мій голос був слабким.  
— Це неминуче, — прошепотів він, і його губи знову знайшли мої.  
Зібравшись з духом, я таки вислизнула з його обіймів і вилетіла з кабінету. Його секретарка, як завжди, робила вигляд, що нічого не бачить. Ледве я встигла вискочити з дверей, як позаду почулися швидкі кроки. Серце в грудях тьохнуло, але я не зупинилася.  
— Карино! — Арсеновий голос рубанув тишу довжелезного коридору.  

Я вдала, ніби не почула. Трішки пришвидшила ходу. Як йому завжди вдається доганяти мене так швидко?  
— Карино, не ігноруй мене! — він вже поряд, хапнув мене за лікоть, примушуючи розвернутись. Його погляд був важким, ніби насунулась чорна хмара. Проте в його погляді я бачила щось таке... ніби схоже на біль. І що тобі болить, Арсене?  
— Що тобі ще потрібно, Арсене? — мій голос звучав холодно, навіть для мене самої.  
— Я не думав, що ти така, — він важко видихнув, стискаючи губи, наче намагався утримати слова.  
— Яка? — єхидно підняла брову, хоча всередині все кипіло. 
— Така легковажна, така… досі стервозна! — він загарчав це майже в обличчя, пальці стислися сильніше. 
— Вибач, але ти не маєш жодного права мені вказувати, — я сіпнула рукою, але він не відпускав. 
— Жодного права? Після того, як я сидів біля твого ліжка всю ніч, поки ти горіла від температури? Поки марила уві сні? — його очі палали, голос був тихий, але сповнений звинувачення. 
Я смикнулася. Що? 
— Що ти верзеш? — прошипіла, намагаючись відсторонитися. 
—  Я був там, коли ти спала, коли тобі було зле. Чекав, коли тобі стане краще. А ти що? — його голос затремтів від злості. — В той же день одразу кидаєшся в обійми іншого? 
Я спалахнула від обурення. 
— Нікому я не кидалася в обійми! — гаркнула, зриваючись. 
— Ні? А що ж це було вчора? 
Я засміялася. Голосно, гірко. 
— Ти ще питаєш? Ти ж любиш ігри Арсене. Ти живеш так завжди. Береш те, що хочеш, а потім вдаєш, що нічого це тобі не значило. 
Його очі спалахнули. 
— Це не так… 
— О, та невже? — я гірко всміхнулася, роблячи ще один крок назад, до ліфта. 
Двері відчинилися, і я ступила всередину, не відводячи від нього погляду. 
— Я думала, що ти сильніший, ніж є насправді, Арсене. Але тепер бачу — ти просто чоловік, який не витримує, коли його відштовхують. 
Його щелепи зціпилися так, що на вилицях з’явилися напружені лінії. 

Двері ліфта почали зачинятися, але Арсен ступив вперед, зупинивши їх. Його очі блищали, руки стиснуті в кулаки. 
— Ти не змінилася, — голос його звучав хрипко, здавлено. — Ти така, якою здавалася мені ще в школі. Жорстока маніпулянтка. 
Я застигла. Вперше за довгий час почула в його голосі щось справжнє. Не гру, не показову холодність, а біль. 
— Ну нарешті, — я склала руки на грудях, схиляючи голову набік. — Ти сказав це вголос. І знаєш що? Ти правий. 
Його щелепи стиснулися ще сильніше, а я з єхидною усмішкою додала: 
— Я та сама, Арсене. Та, яку ти так ненавидів. І, здається, досі не можеш забути. 
Його очі спалахнули, він зробив ще один крок до мене. 
— Ні. Я просто шкодую, що повірив, що ти змінилася. 
— Ну, вибач, що розбила твої наївні ілюзії. Хоча… Ти ж завжди був наївним. 
Арсен видихнув крізь стиснуті зуби, і я відчула, як всередині нього наростає злість. 
— Думаєш, можеш просто отак знову все перевернути з ніг на голову? 
Я осудливо закотила очі. 
— Арсене, ти ж дорослий чоловік. А ведеш себе, як… 
— Як хто? — він зробив ще один крок уперед. 
— Як той самий прищавий ботан із школи, — вистрілила я, глузливо всміхаючись. 
Я чекала, що він вибухне, що його роздратування зірветься назовні, але він раптом… усміхнувся. Холодно, безглуздо. 
— Ось воно що. 
— Що? — я нахилила голову, роздивляючись його обличчя. 
— Тобі все ще хочеться принижувати мене, правда? 
— Я просто кажу правду. 
— Ні, Карина, ти ніколи не просто кажеш правду. Ти завжди знаходиш найболючіше місце, і саме туди цілишся. 
— Ти ж теж не промах, — відповіла я, змушуючи себе не відступати. 
— Так. Але є одна різниця. 
— Яка ж? 
Він нахилився до мене, його губи майже торкнулися мого вуха. 
— Тепер я не той слабак, яким був у школі. 
Моє серце пропустило удар, але я втрималася. 
— А я не та дурна дівчинка, яка дозволяє себе обманювати. 
Двері ліфта почали зачинятися знову. Арсен відступив, пронизуючи мене своїм пильним, темним поглядом. 
— Подивимося, Карина. Подивимося.