Григорій Іванович Лешченко - Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко

стоїть знак. Обмежує рух до 40 кілометрів, хоч по населених пунктах дозволена швидкість до 70 кілометрів. Тож рідко який водій, коли звертає з траси відразу зменшує швидкість зі 120 до 40 кілометрів. Коротше, порушників – море, з невеликим перебільшенням можна сказати, що ніхто не дотримується вимоги знака про обмеження швидкості. Коли у поліціянтів немає роботи, то вони не встигають ловити порушників і виписувати солідні штрафи.

Часто поліційні авто нічим не відрізняються від авто звичайних канадців, без написів і специфічного розфарбування. Водії сміливо порушують правила, бо камер спостереження на дорогах обмаль і про них повідомляє водіям спеціальна програма в мобільному телефоні, та й ніде не видно поліції, аж, тут позаду порушника на звичайному непримітному авто включаються вмонтовані в кузов мигалки й звучить поліційна сирена – потрібно зупинятися та оформляти штраф. Сюрприз!

Майже всі штрафи поліціянти виписували водіям біля будинку, який ми винаймали. Разом зі штрафами водії отримують ще й штрафні бали, через що збільшується сума виплат їхньої щомісячної обов’язкової автостраховки, яка й так становить кілька сотень доларів. Коли поліціянти оштрафували кількох водіїв, то нам з внуком це, навіть, сподобалося. Малюк радів від крякання поліційних машин і різноколірних мерехтливих вогників мигалок. Коли ж патрульні організували конвеєр зі штрафування й усе це затягнулося на кілька годин, то я, як водій і з почуття солідарності, вирішив втрутитися. Таке я вже бачив в Україні, але в Києві я не міг ніяк подіяти на поліціянтів.

Я чув історію про канадську бездомну бабусю на роликах, яка любила чіплятися до авто й гасати по місту. Не пам’ятаю вже всіх перипетій того судового процесу, який за місцевою значущістю обігнав навіть повідомлення в канадських медіа про війну росії проти України. Поліціянти запросили бабусю на 11 хвилин для профілактичної співбесіди до свого мікроавтобуса, чим причинили їй «нестерпні страждання» і тепер суд з подачі хитрих адвокатів має розібратися яким має бути розмір штрафу, щоб покарати поліціянтів.

Для початку я вийшов на вулицю. Ми привіталися. Я демонстративно записав номери поліційних службових авто, та поліціянти не зреагували на мої дії, бо, швидше за все, не зрозуміли моїх намірів. Я не наважився перешкоджати їх професійній діяльності, бо чув, що з поліцією згідно з законом не можна сперечатися, але можна оскаржувати їх дії. Я пішов до сусіда, колишнього жителя Німеччини, і пояснив йому, що, коли поліціянти не припинять це неподобство, то хочу подати скаргу на поліцію містечка. Її співробітники цілий день гучними сигналами й мигалками своїх авто заважають спати внуку, який через це весь час плаче й кричить. Пенсіонер сказав, що вони вже звикли тут до такої поведінки поліціянтів і не звертають на них ніякої уваги, але порадив мені не гарячкувати, пообіцяв допомогти та зателефонувати куди слід і взяв у мене записані номери авто. Не знаю куди телефонував канадець, але через годину поліціянти зникли. Я протягом кількох місяців, доки ми жили в тому будинку, більше не бачив, не те, що облав, а, навіть, щоб поліціянти когось хоч раз штрафували біля нас через порушення швидкості.

Через звичку змалечку конфліктувати з бабусею і мамою зять взагалі не визнає авторитет домашніх, їхні слова для нього ніщо і лише пробуджують у ньому бажання все зробити їм на зло за давні дитячі образи. Проте, майже будь – хто зі сторонніх людей відразу стає для нього непохитним авторитетом і може маніпулювати ним та вити мотузки з нього. Зятя накручує проти мене з дружиною та підливає масла у вогонь і його найкращий друг дитинства. Зять жив з ним у Києві в одному дворику багатоквартирки. Друг давно проживає в Канаді. Дуже приємний і симпатичний, трохи заїкається, руки по – дитячому складає на животі, якийсь розгублений, не знає, як догодити та сказати щось гарне співрозмовнику, схожий на симпатичного благородного милого скромного злодія Юрія Дєточкіна у виконанні геніального актора Інокентія Смоктуновського з радянської комедії «Стережись автомобіля». Мені друг дитинства зятя сподобався найбільше за всіх, кого я до цього зустрічав у Канаді.

У мене очі на лоб полізли, коли зять почав розповідати, що друг дитинства до 40 років не працював ні дня, приймав наркотики, займався криміналом. Нині друг дістає свою матір, ображається і не говорить з нею, бо поставив їй ультиматум, щоб продала квартиру в Києві та всі гроші віддала йому. Мудра жінка вже кілька десятиліть живе в Канаді, має канадський паспорт, але не впевнена чи не доведеться їй на старості повертатися в Україну й дивується розмовам друзів дитинства:

-Тобі потрібно отримувати російський паспорт!

Не знаю, що думає зять про російський паспорт, але та лавочка за кордоном теж закрилася: посольства російської федерації припинили роздачу російських паспортів тим, хто, як і зять, народився в Радянському Союзі. Нині потрібно їхати в росію, щоб отримати «серпастий і молоткастий». Хоча зараз паспорт не такий яскраво - червоний, як за часів СРСР та без серпа і молота, а з двоголовим орлом і темно – червоний, можливо, від сорому за постійні колоніальні війни чи від трауру за тими, хто загинув на цих бійнях. От тільки я чомусь думаю, що разом з паспортом такі, як зять, отримають і привітання з врученням їм повістки на війну в Україну.

Між друзями – ровесниками й великими хвальками - ще змалечку йде нескінченне змагання хто з них крутіший і краще вміє влаштуватися в житті. Друг дитинства заради підняття власного престижу не жалів яскравих фарб, змальовуючи життя в Канаді. Розповів зятю різних казок про чарівне і легке життя в Канаді. Зятю ліньки було скористатися Інтернетом і все з’ясувати про цю країну, тому і повірив брехуну. Щоб зять не отримав чогось більше за нього, найкращий друг заради приколу майстерно відмовив зятя від того, щоб наша родина залишалася в Європі і отримувала матеріальну допомогу та пенсії. Переконав, що у зятя з його неймовірними здібностями все легко складеться в Канаді. Та зять з подачі кращого друга й не сумнівався у своєму успіху і великому майбутньому в Канаді. Нині їх дитяча гра в Канаду вже перетворилася не дуже зрозуміло на що й обом важко тут жити. Самі розуміють, що у них нічого не виходить, але не знають що робити й пливуть за течією.

Друг, у якого теж дуже скромні досягнення в Канаді, все ж таки має канадський паспорт і канадський диплом з ремонту медичної техніки. Працює за спеціальністю, буває у відрядженнях по Канаді