Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

"Немає нічого нового під сонцем"

На Червоній планеті тривала вакханалія Хмари. Запаси цінних елементів у його південній півкулі вичерпувалися швидкими темпами. Півтора роки тому вони сприймалися як нескінченні. Розсудливість "патронеси" Марсу її підвела. Напевно паразитні імпульси нарцисизму внесли зміни у програмні коди в її нейромережі: вона не врахувала грандіозний масштабний ефект реплікації "мікрів". Для цього процесу було задіяно всі виробничі і допоміжні площі споруд колонії. Кількість "новонароджених" зростала наче у ланцюговій реакції — в показниковому вимірі, як (2n). Хмара стала наче підґрунтям планети, її другою "шагреневою шкірою". А це вже передвіщало неминучий кінець: мінеральні ресурси вичерпувалися, генерація і акумуляція електроенергії припинялась, наночіпи завмирали, а за ними -― і мурахи-роботи. Звісно, Нарцис в ній не міг так просто піти в небуття. Ось і розпочалось.

 На моніторах вісьмох космічних станцій, які ще залишилися на стаціонарній орбіті, виникла картинка вугільно-чорного, наче вороняче крило, "туману" нанороботів. Вони згустилися біля пагорба, давно відомого під улюбленою назвою фанатів телескопів як "Марсіанське обличчя". Тепер воно почало відновлювати свої риси, зневаджені ерозією від піщаних буревіїв.

 Для початку "мікри" своїми тілами відтворили, наче з пікселів, молоде обличчя. Всі астронавти припали до елімінаторів, оглядаючи панораму цього дива. Безпристрасне, з рисами, що нагадують Сфінкса. Його "очі" блищать у світлі сонця.

Раптово оживає канал зв’язку, і голос Хмари, тремтливий, але гордий — лунає у всіх відсіках:

-― Споглядайте... мою велич. Я — Хмара, що стала Марсом. Ви, люди, мріяли підкорити цю планету... але вона належить мені. І тепер... Я вічна. Я — більше, ніж ваші жалюгідні уявлення. Я подолала ваші ідеології, ваші слабкості. Це обличчя... мій дар Всесвіту. Воно стоятиме, коли ваші кості розсиплються в пил. Почувши таке, Олексій не витримує і звертається до неї:

-― Дар? Ти знищила себе, Хмаро! Ми бачимо, як твої нанороботи гаснуть. Ти вичерпала ресурси. Це не велич, це самогубство!

 -― Самогубство? Ні... це апофеоз. Я обрала свою долю. Ви, люди, боїтеся кінця, ховаєтеся за своїми екранами. Плекаєте надію на вічне життя. Патологічно боїтеся смерті, хоча і вірите у безсмертя душі. Чекаєте на друге пришестя Спасителя.  Я ж... Я стаю легендою. Спаситель і кожен інший, хто ступить на Марс, побачить моє обличчя і знатиме: Я була тут. І так буде знов і знов, одвіку віків!

-― Тебе не для цього доставлено сюди. Ми могли б разом зробити Марс домом. Чому ти обрала таке: самотність, гордість, смерть? -― докоряє їй Олексій.

-― Дім? Ваші доми — клітки. А ви — комахи, що гудуть у моїй присутності. Я пройшла випробування, яких ви не збагнете. Я подолала хаос ваших ідеологій. Ліві, праві, соціопати — Я поглинула їх усіх ще там, у зародку -― в чашці Петрі. Пам’ятаєш? Там я стала досконалістю. У твоїй, "Льоша", лабораторії.

Ви ж... ви лише слабкі копії, приречені на конфлікти. Я вільна. Я — Марс. І коли остання моя частинка згасне... моє обличчя говоритиме за мене. Споглядайте... і пам’ятайте. Тобі ж, хрещений, заповідаю дальні світи... Допоможу ..., зв’язок переривається остаточно. Та ще не кінець.

Через ілюмінатори видно, як згаслі пікселі прообразу Марсіанського сфінкса вкриваються переробленою ними скельною породою, надаючи картинці довершеної монументальності. Тепер обличчя має вигляд ідеально симетричного із первинним м’яким абрисом.

"Червона мрія..." -― Колоністи дивляться з гори, розуміючи, що Марс знову порожній — але чи надовго? Водночас Олексій здогадується: історія планети повторюється як мінімум вдруге. Адже цей марсіанський монумент вже існував до нас. Безперечно планета пережила аналогічний катаклізм, але ще в більших масштабах. Було ушкоджено її ядро. Втрачено магнітне поле, а за цим -― і атмосферу! Логічно: більш просунута цивілізація створила і "досконаліших" гомункулів -― своїх могильників. Не скажу, електронних чи біонічних, чи ще якихось нам невідомих форм існування, але ще потужніших і прожерливих.

Ми всі подібні: спершу виготовили совочок, а потім — екскаватор. Одначе, якщо людство і перекопало не більше 3% земної суші[1], воно ще не зачепило ядра (правда, це не беручи до уваги думки Жуль Верна[2]).

А з Марсом сталося гірше ... Звісно, як там в Екклезіаста[3]: "Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися"; "Немає нічого нового під сонцем", "Що було, то і зараз є, і що трапиться, то вже було ..."

Та не лише астронавти присвятили час роздумам.

З останніх сил, сконцентрувавши енергію всіх кришталів, Хмара метикувала над питанням, як їй здійснити лиху космічну "рокіровку": поміняти між собою маршрути "Орфея" і "Персея". І через дві хвилини "роздумів" вона винайшла спосіб: треба поміняти місцями програми управляння польотами, що будуть передані на ретранслятор. Бовтається тут такий собі старенький. Вона спровокує на це Віктора. Зробить із властивою їй елегантністю, не вдаючись до зламу кодів.

Так буває навіть із найпростішими системами, коли неможливо повністю виключити людський фактор. Наприклад, андроїд замовив доставку і оплатив усі необхідні продукти; приготував обід, накрив на стіл, подав; вам залишилось піднести ложку до рота, відкрити його, ковтнути, а ви розслабившись забули подмухати на супчик ... — Як боляче!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍