Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

Той, здивований її реакцією, відклав ноутбук вбік.

— Чого ти боїшся? Що значить ця назва?

— Цю папку створив мій чоловік, — останнє слово прозвучало дивно для самої Ляни, адже від моменту трагедії вона не вимовляла його вголос.

Олексій звів брови вверх:

— Ти заміжня?

 — Вдова.

Хлопець промовчав. Він дивився на тендітну, хворобливу на вигляд дівчину і картав себе, що змусив її пригадати минуле. Вочевидь, воно не було таким безхмарним, як думав Олексій до цього часу.

— Я… залишу тебе наодинці.

Не чекаючи відповіді, він тихо покинув будинок.

Ляна продовжувала сидіти, не відводячи погляду від іконки на екрані. Вона боялася того, що там могло бути. Боялася спогадів. А раптом там їхні спільні фото? Або прощальний лист Євгена, де він пояснює свій вчинок?

Врешті Ляна наважилася і відкрила таємничу папку. На перший погляд, нічого незвичайного: відео, електронна книга та одне фото. Дівчина одразу клацнула на нього. Стара світлина. Внизу дата: 12 червня, 1998 року. На самому зображенні двоє зовсім молодих хлопців. В одному з них вона одразу впізнала Євгена. Виявляється, його любов до сорочок у клітинку з’явилася ще до її народження. Досі Ляна жодного разу не бачила його молодого. Дівчина провела пальцем по зображенню. Обличчя перекосила гримаса німого болю. Погляд Євгена був спрямований в об’єктив камери, проте Ляні здавалося, що він дивився прямо на неї. Його усміхнені очі були такими, якими пам’ятала їх дівчина. Тільки от зморшок не було і волосся ще не торкнулася сивина.

— Рідний мій… Я так скучила.

Дівчина глянула на іншого юнака. Той видався Ляні знайомим. Хоча ні, він зовсім не змінився відтоді! Брови дівчини зійшлися на переніссі, коли вона впізнала Власлава поруч з Євгеном.

— Що це?.. — тілом прокотилися дрижаки. Ляна стиснула ноутбук, вдивляючись у зображення. — Яке відношення він має до Жені?

Її рука вже потягнулася до телефону, аби зателефонувати до старости села і вимагати пояснень, проте останньої миті дівчина передумала. Натомість навела курсив на відеофайл і клацнула два рази.

Екран засвітився. Камера тремтіла, і спочатку було видно лише чиїсь ноги, але потім зображення стабілізувалося. У кімнаті, освітленій лише свічками, у колі стояло кілька людей. Євген та Власлав стояли обличчями до камери, інші двоє — спинами.
— Усе має свою ціну, — мовив Власлав. — Але ми її заплатимо, і кожен отримає те, чого прагне.

Камера різко смикнулася, і знову було видно тільки ноги. Здається, той, хто знімав, поспішно поставив її на якусь нестійку поверхню. Далі пішов фрагмент із палаючими свічками й голосами юнаків, які повторювали якісь слова. Їхні голоси змішувалися, створюючи майже гіпнотичний ефект. Кадр — темрява. Наступний — і ось один із учасників ритуалу лежить на підлозі, конаючи у конвульсіях.

Раптом зображення різко обірвалося, залишивши Ляну сам на сам із темним екраном.

— Що це все означає? — прошепотіла вона.

Дівчина знову глянула на фото молодих Власлава та Євгена. У голові з’явилося безліч запитань: як довго вони були знайомі? Чому Євген ніколи про це не згадував? Чи відомо Влаславу про те, що Ляна — колишня дружина його друга юності?

Дівчина закрила відео. У неї не було більше сил думати про це. Здавалося, кожна нова відповідь приносила ще більше запитань.

Поміж файлів був ще один: зовсім непримітна на перший погляд електронна книга. Ляна відкрила її. То була казка братів Грім «Румпельштільцхен». Одна з її улюблених у дитинстві. Ляна прогорнула кілька сторінок, поки не побачила коментарі та короткі нотатки, залишені Євгеном:

«Він забирає найдорожче»

«Владислав — життя брата»

«Женя — роки»

«Свят — дочка»

«Той, хто знає ім’я демона, отримає над ним владу»

Дівчина закрила ноутбук і притиснула його до грудей, ніби намагалася захиститися від бурі, яка вихором здіймала її думки. Євген і Власлав були знайомі.

— Як?.. Чому ти нічого не сказав? — прошепотіла вона.

Пам’ять підкидала уривки розмов, моменти з життя з Євгеном. Чи згадував він коли-небудь Власлава? Ні, жодного разу. Але тепер це фото і відео не залишали сумнівів. Вони були знайомі.

— Може, він боявся? — подумки припустила Ляна. — Або… ні, він не міг бути таким.

Тіло її оніміло. Дівчина різко встала, підійшла до вікна і відчинила його, вдихнувши ковток свіжого повітря. Ранок уже втратив свій спокій: птахи щебетали, сонце піднімалося вище, але Ляна нічого цього не помічала. Її думки були зосереджені лише на одному: хто ще брехав їй увесь цей час?

Олексій досі стояв у дворі. Він щось клацав у своєму телефоні, але раптом відчув погляд Ляни. Хлопець підняв голову і їхні очі зустрілися.

— Щось трапилося? — гукнув він, ховаючи телефон у кишеню джинсів.

Ляна вагалася, чи варто йому щось казати. Але натомість запитала:

— Знаєш, ким був мій чоловік?