Дафна дю Мор'є - Ребекка

— Так, — відповів Френк. — Так, часто. Влаштовувала там пікніки при світлі місяця і… і таке інше.

Ми йшли поруч, я досі мугикала свою мелодійку.

— Як весело! — радісно сказала я. — Пікніки при світлі місяця — це мало бути прекрасно. Вам траплялося на них бувати?

— Раз чи двічі, — відповів він. Я вдавала, що не помітила його тону, того, яким тихим зробився його голос, як неохоче він про все це говорив.

— А навіщо в тій невеличкій бухті буй?

— Там стояв на якорі човен.

— Який човен? — поцікавилась я.

— Її човен, — промовив він.

Мене охопило дивне збудження. Я хотіла розпитувати Френка далі. А він не хотів про це говорити. Я це розуміла, та хоча мені й було його шкода і я сама була вражена своєю поведінкою, однак не могла себе спинити, не могла замовкнути.

— Що з ним трапилося? — запитала я. — То був човен, на якому вона потонула?

— Так, — тихо відповів Френк, — він перевернувся й потонув. Її змило за борт.

— Якого розміру був той човен?

— Водообсяг — близько трьох тон. З маленькою рубкою.

— Чому він перевернувся?

— В затоці бувають сильні шторми.

Я подумала про зелене пінисте море в протоці за мисом. Невже вітер зірвався раптово, задумалась я, вихором примчавши від маяка на пагорбі, і тоді маленький човен перехилився, затремтів, біле вітрило розпласталося на розбурханому морі?

— І ніхто не міг до неї дістатися? — запитала я.

— Ніхто не бачив, як це сталося, ніхто не знав, що вона вийшла в море, — відповів Френк.

Я з усіх сил намагалася не дивитися на нього. Він міг помітити здивований вираз мого обличчя. Адже я завжди думала, що це трапилося під час перегонів вітрильників, що там були й інші човни, човни з Керріта, і люди, які спостерігали за цим зі скель. Я не знала, що вона була сама, зовсім сама в тій затоці.

— Про це повинні були знати в будинку! — сказала я.

— Ні, — відказав Френк. — Вона часто виходила в море отак сама. Могла повернутися о будь-якій годині ночі й заночувати в хатині на березі.

— І не боялась?

— Боялась? — перепитав Френк. — Ні, вона взагалі нічого не боялась.

— А… а Максим не заперечував, щоб вона отак сама ходила в море?

Він хвилину помовчав, а тоді коротко відповів:

— Не знаю.

У мене склалося враження, що Френк не хотів когось виказати. Чи то Максима, чи то Ребекку, а можливо, й себе самого. Він поводився дивно. Я не знала, що й думати.

— В такому разі вона, мабуть, потонула, намагаючись доплисти до берега, після того як затонув човен? — промовила я.

— Так, — відказав він.

Я уявила, як маленький човен дрижав і пірнав, як вода затоплювала кокпіт і як під поривом вітру, зненацька, в одну жахливу мить, вітрила притисли її долі. В затоці, певно, було дуже темно. І тому, хто плив у воді, здавалося, що берег дуже далеко.

— Скільки часу минуло до того, як її знайшли? — запитала я.

— Близько двох місяців, — сказав Френк.

Два місяці. А я гадала, потонулих знаходять через два дні. Я думала, що їх виносить до берега припливом.

— Де її знайшли? — поцікавилась я.

— Біля Еджкума, приблизно за сорок миль угору по протоці, — відповів він.

Одного разу, коли мені було сім років, я відпочивала в Еджкумі на канікулах. Велике місто з дамбою й віслюками. Я згадала, як каталася на віслюку вздовж піщаного пляжу.

— А як дізналися, що то була вона… після двох місяців? Як її впізнали?

Мені було цікаво, чому щоразу перед тим, як відповісти, він замовкав, так, наче зважував кожне слово. Виходить, вона була йому небайдужа, якщо він так переймався?

— Максим їздив до Еджкума, щоб її упізнати, — промовив Френк. Раптом у мене зникло бажання розпитувати його далі. Я відчула до себе огиду, огиду й відразу. Я поводилася, мов роззява попереду юрби, що зібралася, бо когось збив автомобіль. Мов біднячка в багатоквартирному будинку, яка, коли хтось помер, питає дозволу побачити тіло. Я зненавиділа себе. Мої розпитування були ницими, ганебними. Певно, Френк Кроулі відчував до мене зневагу.

— Ви всі пережили жахливі часи, — квапливо проказала я. — Вам, мабуть, неприємно, коли про це згадують. Я лише хотіла поцікавитись, чи можна щось зробити з тією хатиною, ось і все. Шкода, якщо всі ті меблі згниють від вологи.

Він нічого не відповів. Мені зробилося гаряче й незручно. Вочевидь, Френк зрозумів, що всі ці запитання я ставила зовсім не тому, що переймалася долею порожньої хатини, і тепер мовчав, бо був обурений. Наші дружні стосунки були спокійними, врівноваженими. Я відчувала в ньому свого союзника. Невже я все це зруйнувала й він більше ніколи не ставитиметься до мене так, як раніше?

— Яка ж довга ця алея! — сказала я. — Вона завжди нагадує мені лісову стежку з казки братів Грімм про принца, який загубився, пам’ятаєте її? Вона завжди виявляється довшою, ніж очікуєш, а дерева тут такі темні й густі.

— Так, вона доволі незвичайна, — погодився Френк.

З його тону я зауважила, що він досі тримався насторожі, немовби очікував від мене подальших розпитувань. Ми почувалися ніяково в присутності одне одного, і не зважати на це було неможливо. Треба було щось робити, навіть якщо мені й довелося б себе присоромити.

— Френку, — у розпачі мовила я, — я знаю, що ви думаєте. Ви не можете зрозуміти, навіщо я щойно вас про все це розпитувала. Ви думаєте, що я огидна людина й у найгіршому сенсі цього слова допитлива. Запевняю вас, що це не так. Просто… просто річ у тому, що іноді я почуваюся дуже незручно. Життя в Мендерлеї видається мені таким незвичним. Воно геть не схоже на середовище, в якому я виросла. Коли я їжджу з цими візитами, як, наприклад, робила сьогодні, то розумію, що люди розглядають мене з ніг до голови, запитуючи себе, наскільки успішним буде наш шлюб. Можу собі уявити, як вони кажуть: «І що лишень Максим у ній знайшов?» І тоді, Френку, я починаю задумуватися про це, починаю сумніватися, і мене не