Дафна дю Мор'є - Ребекка

підібрав її в Монте-Карло чи щось таке. Вона не мала ні шеляга за душею. Працювала компаньйонкою в якоїсь старої». Більше сміху, піднімання брів. «Безглуздя! Невже це так? Які ж диваки ці чоловіки! І не хтось інший, а Максим, який завжди був такий перебірливий. Як він міг, після Ребекки?»

Мені було однаково. Це мене не обходило. Вони могли говорити, що їм заманеться. Коли автомобіль звернув до брами, я подалася на сидінні вперед, щоб усміхнутися жінці, яка там жила. Схилившись, вона збирала квіти в саду. Зачувши автомобіль, жінка випросталась, але не побачила, що я їй усміхаюся. Я помахала їй рукою, і вона кинула на мене байдужий погляд. Думаю, вона не знала, хто я така. Я знову відкинулася на сидіння. Машина рушила алеєю.

За одним із вузьких поворотів я побачила чоловіка, що йшов по алеї попереду. Це був Френк Кроулі, довірена особа. Почувши автомобіль, він зупинився, і водій сповільнив хід. Побачивши в машині мене, Френк Кроулі зняв капелюха й усміхнувся. Схоже, він був радий мене бачити. Я усміхнулася у відповідь. Мені було приємно, що Френк мені зрадів. Він мені подобався. На відміну від Беатріс, я не вважала його нудним і нецікавим. Можливо, тому, що сама була нудною. Ми обоє були нудними. Ніхто з нас не мав що сказати у своє виправдання. Одного поля ягоди.

Я постукала по склу й наказала водію зупинитись.

— Я хочу вийти й пройтися з містером Кроулі пішки, — сказала я.

Він відчинив для мене двері.

— Їздили в гості, місіс де Вінтер? — поцікавився Кроулі.

— Так, Френку, — відповіла я. Я називала його Френком, бо так робив Максим, однак він завжди звертався до мене «місіс де Вінтер». Таким уже він був. Навіть якби ми опинилися разом на безлюдному острові й нам довелося б прожити в найтісніших стосунках до кінця наших днів, я все одно була б для нього «місіс де Вінтер».

— Їздила з візитом до єпископа, — сказала я, — а його не виявилося вдома, однак я застала його дружину. Вони з єпископом обожнюють гуляти пішки. Колись вони долали по двадцять миль на день у Пеннінських горах.

— Ця частина світу мені невідома, — сказав Френк. — Кажуть, це дуже гарна місцевість. Там жив мій дядько.

Типова відповідь Френка Кроулі. Обачна, ввічлива, надзвичайно коректна.

— Дружина єпископа цікавилась, коли ми збираємося влаштувати в Мендерлеї бал-маскарад, — поглядаючи на нього краєм ока, мовила я. — Вона розповідала, що побувала на останньому і їй дуже сподобалося. Я й не знала, що тут влаштовують костюмовані бали, Френку.

Перед тим як відповісти, він якусь мить повагався. І набув дещо стурбованого вигляду.

— О, так, — зрештою проказав він, — у Мендерлеї щороку влаштовували бал. З’їжджалося все графство. І багато гостей із Лондона також. Доволі величне видовище.

— Певно, потрібно було багато організовувати, — зауважила я.

— Так.

— Гадаю, — недбало кинула я, — здебільшого цим займалася Ребекка?

Я дивилася на дорогу прямо перед собою, однак помітила, що Френк повернувся до мене, немовби хотів побачити мій вираз обличчя.

— Нам усім довелося досить тяжко попрацювати, — тихо промовив він. У тому, як Френк це сказав, була якась кумедна стриманість, невпевнена сором’язливість, що нагадало мені мене саму. Я задумалась, чи не був він раптом закоханий у Ребекку. Його голос звучав так, як звучав би мій, якби я опинилася на його місці. Ця думка відкривала багато нового. Адже Френк Кроулі був настільки сором’язливим, настільки нудним, що ніколи б нікому про це не розповів, а тим паче — самій Ребецці.

— Боюсь, якщо ми влаштовуватимемо бал, я мало чим зможу допомогти, — сказала я. — Я взагалі не вмію нічого організовувати.

— Вам нічого й не доведеться робити, — відказав Френк. — Просто бути собою й окрасою свята.

— Це дуже ввічлива відповідь, Френку, — зауважила я, — проте, боюсь, мені й із цим не впоратись.

— На мою думку, ви прекрасно з цим упораєтесь.

Милий Френк Кроулі. Який же він був тактовний і турботливий! Я ледь йому не повірила. Але насправді йому не вдалося ввести мене в оману.

— Ви запитаєте в Максима про бал? — поцікавилась я.

— А чому б вам самій його про це не запитати?

— Ні. Ні, я б не хотіла.

Після цього запала мовчанка. Ми йшли алеєю. Тепер, коли я поборола своє небажання вимовляти ім’я Ребекки, спершу перед дружиною єпископа, а щойно й перед Френком Кроулі, щось усередині дедалі сильніше спонукало мене продовжувати. Я отримувала від цього якесь дивне задоволення, це підбадьорювало мене. Я знала, що за мить чи дві мені доведеться проказати це ім’я знову.

— Кілька днів тому я ходила до берега, — сказала я, — туди, де хвилеріз. Джеспер знавіснів, ніяк не припиняв гавкати на нещасного чолов’ягу з недоумкуватим поглядом.

— Ви, певно, маєте на увазі Бена, — тепер доволі невимушено мовив Френк, — він постійно тиняється берегом. Це досить добрий чоловік, його не варто боятись. Він і мухи не вб’є.

— О, та я не злякалась.

Якусь хвилинку я помовчала, мугикаючи під ніс мелодію, щоб набратися впевненості.

— Боюсь, та хатина невдовзі геть розвалиться, — м’яко мовила я. — Мені довелося туди зазирнути, щоб знайти для Джеспера шматок мотузки чи щось на кшталт того. Порцеляна там запліснявіла, та й книжки гниють. Чому з цією хатиною нічого не зроблять? Шкода ж.

Я знала, що він відповість не одразу. Френк нахилився, щоб зав’язати шнурок.

Я вдала, що роздивляюся листок на одному з кущів.

— Думаю, якби Максим хотів щось із нею зробити, він би мені повідомив, — досі пораючись зі своїм черевиком, сказав Френк.

— То все — речі Ребекки?

— Так.

Я викинула листок, зірвала інший і покрутила його в долонях.

— Навіщо їй була ця хатина? — поцікавилась я. — Вона цілком обставлена. А знадвору я подумала, що то звичайний елінг.

— Спочатку це й був елінг, — пояснив Френк, його голос знову зазвучав здавлено, напружено, як у людини, якій незручно говорити на певну тему. — А згодом… згодом вона все облаштувала по-новому, поставила меблі й принесла порцеляну.

Мені здалося кумедним те, що він називав її «вона». Він не казав «Ребекка» або «місіс де Вінтер», чого я від нього очікувала.

— Вона