Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

— контора, — зауважив я, — а день в будуарі — вам. Як щодо тих коробок із Лондона? Ще більше суконь, які слід відсортувати, приміряти і покласти назад?

— Не сукні, — відказала вона, — а тканини на штори. Гадаю, тітка Фібі не дуже добре розумілася на кольорах. Синя спальня має відповідати своїй назві. Зараз вона сіра, а зовсім не синя. А ковдру на ліжку поточила міль, але не кажіть про це Сікомбові. Багаторічна міль. Я обрала нові штори й нову ковдру.

І в цей момент увійшов Сікомб, побачив, що ми, вочевидь, нічим не зайняті, і сказав:

— Сер, надворі негода, тож я подумав, може, нехай хлопці займуться прибиранням у будинку? Вашій кімнаті треба приділити особливу увагу. Та вони не зможуть протерти пилюку, доки на підлозі стоять ящики та скрині містера Ешлі.

Я поглянув на неї, переймаючись, що така безтактність може її образити, що вона, можливо, відвернеться, та на мій подив вона сприйняла все спокійно.

— Слушна думка, Сікомбе. Хлопці не можуть прибрати в кімнаті, доки коробки не розпаковані. Ми надто довго це відкладали. Отже, Філіпе, що скажете?

— Чудово, — відповів я, — якщо ви не проти. Розпалимо камін і, коли кімната нагріється, піднімемося нагору.

Гадаю, ми обоє намагалися приховати одне від одного почуття. Ми поводились і говорили так, ніби зовсім нічим не переймаємося. Заради мене вона намагалася не виявляти хвилювання. А я, з тими ж намірами, напускав на себе сердечність, таку для мене неприродну. Дощ періщив у вікна моєї старої кімнати, а на стелі з’явилася вогка пляма. Камін, який не запалювали з минулої зими, фальшиво потріскував. Ящики стояли рядком на підлозі, чекаючи, доки їх відкриють. На одному з них лежав темно-синій дорожній плед, який я так добре пам’ятав, із жовтою монограмою великими буквами в кутку — «Е. Е.». Я раптом згадав, як клав його Емброузові на коліна останнього дня, коли він від’їжджав.

Моя кузина Рейчел порушила мовчанку.

— Отже, — сказала вона, — першою відкриємо скриню з одягом?

Її голос звучав наполегливо та практично, хоч і дещо фальшиво. Я передав їй ключі, які вона лишила Сікомбові по приїзді.

— Як забажаєте, — сказав я.

Вона вставила ключ у замок і повернула, відкривши кришку. Нагорі лежав Емброузів старий халат. Я добре його пам’ятав. Із важкого темно-червоного шовку. Кімнатні туфлі також були там, довгі та пласкі. Я стояв і не зводив із них очей, ніби це повертало мене в минуле. Я згадав, як він заходив до моєї кімнати, коли голився вранці, з піною на обличчі.

— Слухай, хлопче, я тут думав…

У тій самій кімнаті, в якій стояли ми. В цьому ж халаті, в цих самих туфлях. Кузина Рейчел дістала їх зі скрині.

— Що робитимемо з ними? — спитала вона, і голос її звучав тепер дуже тихо, приглушено.

— Не знаю, — сказав я. — Вирішуйте самі.

— Носитимете, якщо я віддам їх вам? — запитала вона.

Це було дивно. Я взяв його капелюх. Я взяв його ціпок. Його стару мисливську куртку зі шкіряними накладками на ліктях, яку він лишив, поїхавши у свою останню подорож, і яку я носив постійно. Але це — його халат, його кімнатні туфлі. Здавалося, ніби ми відкрили його труну і дивимося на його мертве тіло.

— Ні, — відповів я, — не думаю.

Вона нічого не відповіла. Поклала їх на ліжко. Потім підійшла до костюмів. Легкий костюм він, певно, вдягав у спеку. Я його раніше не бачив, та вона точно добре пам’ятала. Костюм зім’явся, пролежавши в скрині так довго. Вона дістала його і поклала на ліжко, поруч із халатом.

— Його слід попрасувати, — сказала вона. І раптом почала поспіхом діставати зі скрині речі і класти на купу, ледь помічаючи, що саме дістає.

— Гадаю, якщо це не треба вам, Філіпе, то, можливо, люди з маєтку, які його любили, приймуть ці речі. Ви самі краще знаєте, кому і що віддати.

Не думаю, що вона помічала, що робить. Діставала все зі скрині з незрозумілим шалом, а я стояв поруч і дивився на неї.

— Скриня? — спитала вона. — Скриня завжди знадобиться. Візьмете скриню?

Вона поглянула на мене, і її голос здригнувся.

Раптом вона опинилася в моїх обіймах, притискаючись головою мені до грудей.

— Ох, Філіпе, — сказала вона, — пробачте мені. Треба було дати вам із Сікомбом самим із цим впоратись. Як безрозсудно було підійматися нагору.

Це було дивно. Як тримати дитину. Як тримати поранену тварину. Я торкнувся її волосся і поклав щоку їй на голову.

— Усе гаразд, — сказав я, — не плачте. Повертайтеся до бібліотеки. Я закінчу тут сам.

— Ні, — відповіла вона, — така слабкість із мого боку, така нерозсудливість. Для вас це так само важко, як і для мене. Ви так його любили…

Я й далі ворушив устами, не відриваючись від її волосся. Дивне було відчуття. Вона була така крихітна, стоячи тут, обіч мене.

— Мені все одно, — сказав я, — чоловік може впоратися з такими речами. А от жінці важче. Дозвольте мені, Рейчел, спускайтеся донизу.

Вона трохи відійшла і витерла очі носовичком.

— Ні, — промовила, — мені вже краще. Це більше не повториться. Я розпакувала одяг, а ви віддайте його людям із маєтку, буду дуже вам за це вдячна. А все, що хочете, лишіть собі, носіть. Не бійтесь. Я не зважатиму, я буду тільки рада.

Ящики з книжками стояли ближче до каміна. Я приніс стілець і поставив біля неї, ближче до тепла, потім став на коліно біля інших скринь і відчинив їх по черзі.

Я сподівався, що вона не помітила — адже я сам ледь помітив — як я вперше назвав її не «кузина Рейчел», а «Рейчел». Не знаю, як це сталося. Мабуть, тому що я стояв, обійнявши її, і вона була настільки менша за мене.

Книжки не здавалися такими особистими, як одяг. Там було кілька старих і улюблених томиків, які я знав і які він завжди брав із собою в дорогу. Вона віддала мені їх, щоб я міг поставити біля ліжка. Були тут також і його запонки, його годинник, його перо — все це вона віддала мені, і я був дуже радий. Деякі книжки я бачив уперше. Вона пояснювала мені історію кожної, брала одну, потім ще одну, і тепер це завдання вже не здавалося таким сумним. «Цю книгу, — казала вона, — він привіз із Рима, придбав дуже дешево, і дуже цьому радів, а ось ця, в старій палітурці, і ще одна біля неї, ці з Флоренції». Вона описувала