Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

геть серйозні, та я вже знав, що тут слід чекати каверзи. — Можемо влаштувати званий вечір, Філіпе. Вам — наймиліші молоді панянки, мені ж — привілейовані вдівці. Хоча, гадаю, я зробила свій вибір. Думаю, якщо й доведеться обирати, то я зупинюся на вашому хрещеному батькові, містерові Кендалу. Він уміє говорити прямо, що я дуже ціную.

Може, вона й зробила це навмисно, та я все одно потрапив на гачок і вибухнув.

— Ви ж несерйозно? — вигукнув я. — Вийти за мого хрещеного батька? Навіщо, чорт забирай, кузино Рейчел? Йому ж майже шістдесят, і він завше то застудиться, то ще щось.

— Значить, йому не вистачає тепла та комфорту у власному будинку, на відміну від вас, — відповіла вона мені.

Тоді я зрозумів, що вона жартує, і засміявся разом із нею; та опісля почав сумніватися. Мій хрещений батько був дуже чемний, коли приїжджав до нас по неділях, і вони надзвичайно жваво бесідували. Кілька разів ми обідали в нього, і він тримався настільки бадьоро, що я просто дивом дивувався. Але ж він удівець уже десять років.

Звісно, він не може думати про таку неймовірну річ — одружитися з кузиною Рейчел. Та й вона б точно не погодилася! Від самої думки мене кинуло в жар. Моя кузина Рейчел в Пеліні. Моя кузина Рейчел, місіс Ешлі, стає місіс Кендал. Який жах! Якщо настільки нахабна думка посяде старого, хай я лусну, коли ще раз запрошу його в неділю на обід. Але не запросивши його, я порушу традицію стількох років. Це неможливо. Тож мені доведеться поводитись, як завжди. Та наступної ж неділі, коли мій хрещений батько, сидячи праворуч від кузини Рейчел, нахилив до неї своє глухувате вухо, а потім раптово відкинувся, зареготав і сказав: «О, чудово, чудово», я похмуро замислився, що б це мало означати і чому вони так сміються разом. Це, подумалося мені, ще одна жіноча хитрість — кинути на вітер жарт, за яким ховається жало.

Вона сиділа там, за обіднім столом, надзвичайно вродлива, у доброму гуморі, праворуч від неї — мій хрещений батько, ліворуч — вікарій, і всі без упину розмовляли. А я, без будь-якої на те причини, сидів похмурий та мовчазний, як Луїза тієї першої неділі, і наш кінець столу більше скидався на зібрання квакерів. Луїза сиділа, втупившись у свою тарілку, я — у свою, і раптом я підвів погляд і побачив, що Белінда Пескоу не зводить із мене очей; мені пригадалися чутки нашої округи, від чого я взагалі онімів.

Наше мовчання ще більше підбурювало потуги кузини Рейчел, яка, я так розумію, намагалася його згладити. Вона, мій хрещений батько та вікарій змагались у читанні віршів, а я дедалі більше похмурнів і дякував Богові за відсутність місіс Пескоу через нездужання. Луїза не мала значення. Я не мусив із нею розмовляти.

Та коли всі пішли, кузина Рейчел виказала мені за мою поведінку.

— Коли, — сказала вона, — я розважаю ваших друзів, я сподіваюся на підтримку з вашого боку. Що сталося, Філіпе? Ви сиділи, кидали сердиті погляди, були впертим як віслюк, і слова не промовили до когось зі своїх сусідок. Бідні дівчата…

І вона невдоволено похитала головою.

— Із вашого боку було настільки весело, — відповів я їй, — що я не бачив сенсу втручатися. Усі ті нісенітниці про «я кохаю тебе» грецькою. І вікарій зі своїм: «“Радість мого серця” чудово звучить на івриті».

— Ну, він мав рацію, — сказала вона. — Він так легко вимовляв слова, я була вражена. А ваш хрещений батько хоче показати мені маяк у місячнім сяйві. За його словами, варто побачити його хоч раз — і вже ніколи не забудеш.

— Що ж, він вам його не покаже, — відповів я. — Маяк — це моя власність. У Пеліні є старий земляний вал. Нехай показує його. Він увесь укритий ожиною.

Я кинув вуглинку у вогонь, сподіваючись, що це виведе кузину з рівноваги.

— Не знаю, що на вас найшло, — сказала вона, — ви втрачаєте почуття гумору.

Вона поплескала мене по плечу й пішла нагору. Ось що найбільше дратує в жінках. Останнє слово завжди має бути за ними. Ти злий та сердитий, а вона вся така з себе безтурботна. Таке враження, що жінка ніколи не помиляється. А як і помиляється, то помилкою скористається сповна і зробить так, ніби винен ти сам. Колотиме, як завжди, своїми жартами, натяками на прогулянки під місяцем із моїм хрещеним батьком чи іншими вилазками, візитом до Лоствітіельского ринку, і дуже серйозно питатиме, чи варто надіти новий капор, що прийшов посилкою з Лондона, — вуаль у ньому ширша, не так приховує обличчя, і мій хрещений батько сказав, що їй дуже личить. А коли я сердито відповім, що мені однаково — ховатиме вона обличчя під маскою чи ні, її настрій стане ще безтурботнішим. Ми розмовляли в понеділок за обідом, і доки я сидів, насупившись, вона без упину щебетала з Сікомбом, від чого я здавався ще похмурішим.

Потім у бібліотеці, коли нас ніхто не бачив, вона пом’якшала; все ще була безтурботна, та водночас з’явилася певна ніжність. Вона не сміялася з мене через відсутність почуття гумору і не дорікала моєю відлюдькуватістю. Вона попросила потримати шовк, щоб я обрав кольори, позаяк хотіла зробити чохол для мого крісла у конторі. І спокійно, не дратуючи, не випробовуючи мене, вона розпитувала про мій день: кого я бачив, що робив, — тож нарешті я перестав супитися й відчув полегшення, і думав, дивлячись, як її руки працюють із шовком, як розгладжують його, торкаються, чому не могла вона поводитися так від самого початку; чому першим має бути укол, гнівні коментарі, які руйнують атмосферу, а потім вона сама ж намагається привести все до ладу? Здавалося, мої зміни настрою тішать її, та чому це так, я й гадки не мав. Я лише знав, що коли вона з мене глузує, це мені не подобається, мені болить. А коли вона ніжна — я щасливий та спокійний.

До кінця місяця гарній погоді настав кінець. Дощило три дні без упину, тож працювати в саду не випадало, та й мені не було роботи в маєтку.

Не вистачало ще їздити туди-сюди, мокнути до нитки, та й усі потенційні гості сиділи вдома, як і ми. Сікомб запропонував те, що, гадаю, ми давно мали б зробити, — розібрати Емброузові речі. Він торкнувся цієї теми якось уранці, коли ми з кузиною Рейчел стояли біля вікна в бібліотеці, спостерігаючи зливу.

— Мені