Марк Хаддон - Загадковий нічний інцидент із собакою, Марк Хаддон

що зі мною ніхто не говоритиме, не торкатиметься й не ставитиме мені запитань. Але якщо мені не захочеться нікуди йти, то й не доведеться, я можу лишитися вдома, весь час їсти броколі, апельсини й лакричні палички, або цілий тиждень грати в комп’ютерні ігри, або просто сидіти в кімнаті в кутку й проводити монетою в £1 по ребруватій поверхні батареї. І мені не треба було би їхати до Франції.

І я виходжу з Батькового будинку та йду вулицею, і навкруги дуже тихо, хоча зараз полудень, але я не чую жодного шуму, окрім пташиного співу, вітру й гуркоту, коли вдалині раз у раз падає якась будівля, і якщо я стану впритул до світлофора, то почую тихе клацання, коли змінюється колір.

І я заходжу в будинки інших людей і граюся в детектива, і мені можна розбивати вікна, оскільки люди померли, і це не має значення. Я заходжу в магазини й беру все, що захочу, як-то: рожеве печиво, малинові тістечка від шефа Пі-Джея та мангове смузі або комп’ютерні ігри, книжки чи фільми.

І я беру драбину з Батькового фургона й залізаю на дах, а коли підхожу до краю даху, то прикладаю драбину до іншого будинку й перелізаю на наступний дах, оскільки уві сні можна робити все, що заманеться.

А потім я знаходжу чиїсь ключі від машини, сідаю в цю машину та їду, і не важливо, чи я в щось врізаюся, і я приїжджаю до моря, зупиняюся й виходжу з машини. Іде злива. Я беру в магазині морозиво та з’їдаю його. А потім я йду на пляж. І на пляжі є пісок і велике каміння, а на мисі стоїть маяк, але в ньому не горить світло, оскільки доглядач помер.

І я підходжу до моря, набігають хвилі, і вода заливає моє взуття. Але я не купаюся, бо в морі можуть бути акули. Я стою й дивлюся на горизонт, а потім дістаю свою залізну лінійку й прикладаю її до лінії між морем і небом, аби довести, що ця лінія крива й що земля кругла. Хвилі, які набігають на моє взуття та відходять, набігають і відходять, мають свій ритм, наче музика чи барабанний бій.

А потім я беру сухий одяг у будинку сім’ї, яка померла. А тоді йду до будинку Батька, тільки Батька там більше немає і будинок належить мені. Я готую собі гобі-алу з червоним харчовим фарбником, запиваю молочним коктейлем із полуницею, потім дивлюся фільми про сонячну систему й граю в комп’ютерні ігри, а після того іду спати.

Тоді сон закінчується, і я почуваюся щасливим.

233

Наступного ранку я поснідав смаженими помідорами й консервованою зеленою квасолею, яку Мати розігріла в каструлі. Під час сніданку містер Шиєрс сказав:

— Гаразд, він може з нами пожити кілька днів.

— Він буде з нами жити стільки, скільки треба, — озвалася Мати.

— Ця квартира й так замала для двох людей, не кажучи вже про трьох, — зауважив містер Шиєрс.

— Не забувай, він розуміє все, що ти кажеш, — відповіла Мати.

— А що йому тут робити? Тут немає школи, куди його можна було б відправити. Ми з тобою працюємо. Це просто, бляха, смішно, — сказав містер Шиєрс.

— Роджере, годі, — зупинила його Мати.

Вона приготувала мені трав’яний чай «Ред-зінґер» без цукру, але мені він не сподобався, і вона сказала:

— Ти можеш жити з нами стільки, скільки захочеш.

Коли містер Шиєрс пішов на роботу, вона зателефонувала у свою фірму й узяла, що називають, «відгул за сімейними обставинами», а так роблять, коли хтось із родичів хворіє або помирає.

Тоді вона сказала, що нам треба поїхати купити мені одяг, піжаму, зубну щітку й ковдру. Тож ми вийшли з квартири й пішли великою вулицею, яка називалася Гілл-лейн, А4088, там було дуже багато людей, і ми сіли на автобус № 266 до торгового центру «Брент-кросс». Тільки в магазині «Джон Льюїс» було забагато людей, я злякався, ліг на підлогу біля наручних годинників і закричав, і Матері довелося везти мене додому на таксі.

А потім їй довелося повернутися до торгового центру, щоб купити мені одяг, піжаму, зубну щітку й ковдру, а поки її не було, я сидів у вільній кімнаті, оскільки не хотів перебувати в одній кімнаті з містером Шиєрсом, бо я його боявся.

А коли Мати приїхала додому, то принесла мені склянку молочного коктейлю з полуницею й показала мою нову піжаму, на ній був візерунок із 5-кутніх синіх зірок на пурпуровому тлі, ось такий:

— Мені треба повернутися до Свіндона, — сказав я.

— Крістофере, ти же щойно сюди приїхав, — заперечила Мати.

— Мені треба повернутися, щоби скласти іспит з математики рівня «А», — відповів я.

— Ти складаєш іспит рівня «А»? — спитала вона.

— Так. Я маю складати його наступного тижня, у середу, четвер і п’ятницю, — пояснив я.

— Боже мій, — сказала Мати.

— Отець Пітерс буде спостерігачем, — додав я.

— Так, я маю на увазі, що це чудово.

— І я отримаю оцінку «А». І саме тому мені треба повернутися до Свіндона. Тільки я не хочу бачитися з Батьком. Тож мені доведеться поїхати до Свіндона з тобою, — сказав я.

Тоді Мати затулила обличчя руками й важко видихнула:

— Не знаю, чи буде в нас така можливість.

— Але мені треба поїхати на іспит.

— Поговоримо про це іншим разом, гаразд? — сказала Мати.

— Гаразд, але мені треба з’їздити в Свіндон, — наполягав я.

— Крістофере, я тебе прошу, — сказала вона.

І я став пити свій молочний коктейль.

А згодом, о 10:51, я вийшов на балкон, аби дізнатися, чи видно на небі зорі, але їх не було видно через хмари й те, що називають світловим забрудненням, а це світло від вуличних ліхтарів, автомобільних фар, прожекторів і сяйва з вікон будинків, яке відбивається від маленьких часточок в атмосфері й стає на заваді світлу від зірок. Тож я зайшов назад у кімнату.

Але я не міг заснути. О 2:07 я встав із ліжка, і мені стало страшно через містера Шиєрса, тож я спустився на перший поверх і вийшов на Чаптер-роуд. На вулиці нікого не було, і там було тихіше, ніж удень, і, хоча вдалині лунав шум машин і сирени, мені стало спокійніше. Я пішов уздовж Чаптер-роуд і подивився на машини, на візерунки, які утворювали телефонні дроти на тлі оранжевих хмар, і на речі, які люди ставили у своїх садах: гном, мангал, ставок