Марк Хаддон - Загадковий нічний інцидент із собакою, Марк Хаддон

Мати постукала до мене в двері й сказала, що зі мною хоче поговорити поліцейський, і я відімкнув двері. Вона пообіцяла, що не дозволить йому мене забрати. Тож я взяв на руки Тобі й відчинив двері.

— Ти Крістофер Бун? — спитав поліцейський, який стояв за дверима.

Я відповів, що так. Тоді він сказав:

— Твій тато каже, що ти втік із дому, це правда?

— Так, — відповів я.

— Це твоя мама? — спитав він.

— Так.

— Чому ти втік? — спитав він.

— Оскільки Батько вбив Веллінгтона, собаку, і я його боюся, — відповів я.

— Так мені й доповідали, — сказав поліцейський. — Ти хочеш повернутися до Свіндона до свого батька чи хочеш залишитися тут?

— Я хочу залишитися тут.

— І як ви на це дивитеся? — спитав він.

— Я хочу залишитися тут, — повторив я.

— Стривай, я питаю в твоєї мами, — сказав поліцейський.

— Він сказав Крістоферу, що я померла, — відповіла Мати.

— Гаразд, давайте… давайте не будемо зараз сперечатися з приводу того, хто, що й кому сказав. Я просто хочу дізнатися, чи…

— Звісно, що він може залишитися, — відповіла Мати.

— Ну, тоді будемо вважати, що ми владнали справу, — сказав поліцейський.

— Ви хочете забрати мене назад до Свіндона? — спитав я.

— Ні, — відповів він.

І тоді мені стало радісно, оскільки тепер я міг жити з Матір’ю.

— Якщо ваш чоловік приїде й почне вам заважати, то дзвоніть у поліцію. Але якщо у вас вийде, то владнайте свої сімейні справи самостійно, — сказав поліцейський.

Тоді він пішов, і я поїв томатного супу, а містер Шиєрс склав у вільній кімнаті коробки, аби постелити на них надувний матрац, на якому я мав спати, тож я пішов спати.

Потім я прокинувся через те, що в квартирі кричали люди, і була 2:31 ночі. І одним із тих людей був Батько, і я злякався. Але на дверях вільної кімнати не було замка.

— Я говоритиму з нею, подобається тобі це чи ні. І я не дозволю вказувати, що мені робити, тільки не тобі, — кричав Батько.

— Роджере. Не треба. Просто… — кричала Мати.

— Я не дозволю говорити зі мною таким тоном, та ще й у моєму власному домі, — кричав містер Шиєрс.

— Я говоритиму з тобою так, як мені заманеться, — крикнув Батько.

— Ти не маєш права бути тут, — крикнула Мати.

— Не маю права? Не маю права? Він мій, бляха, син, якщо ти часом забула, — крикнув Батько.

— Яку гру ти затіяв, заради всього святого, коли казав йому всі ті речі? — крикнула Мати.

— Яку гру я затіяв? Це ти нас, бляха, кинула, — крикнув Батько.

— То ти вирішив, що можеш просто стерти мене з його життя?

— Ану давайте-но ми всі заспокоїмося, гаразд? — закричав містер Шиєрс.

— А ти хіба сама цього не хотіла? — закричав Батько.

— Я йому писала щотижня. Щотижня, — крикнула Мати.

— Писала йому? Яка йому, в біса, користь із того, що ти йому писала? — крикнув Батько.

— Но-но-но, — закричав містер Шиєрс.

— Я готував йому їсти. Я прав його одяг. Я доглядав за ним на вихідних. Я доглядав за ним, коли він хворів. Я водив його до лікаря. Я сивів від хвилювання щоразу, коли він десь гуляв ночами. Я щоразу їздив до школи, коли він із кимось бився. А ти? Що ти? Писала йому якісь довбані листи, — кричав Батько.

— То ти вирішив сказати йому, що його мама померла, так? — крикнула Мати.

— Зараз не час, — крикнув містер Шиєрс.

— Ти, заткай пельку, інакше я… — крикнув Батько.

— Еде, заради бога… — крикнула Мати.

— Я з ним побачуся. А якщо ви спробуєте мене зупинити, то я… — закричав Батько.

А тоді він зайшов до мене в кімнату. Але я виставив свій швейцарський армійський ніж із пилкою на випадок, якщо він мене схопить. А потім у кімнату зайшла Мати й сказала:

— Усе гаразд, Крістофере. Я не дозволю йому тебе скривдити. Ти в безпеці.

Тоді Батько став на коліна біля мого ліжка:

— Крістофере?

Але я нічого не відповів.

— Крістофере, мені дуже, дуже шкода. Вибач мене за все. Вибач за Веллінгтона. За листи. За те, що змусив тебе втекти. Я навіть не думав… Я обіцяю, що такого більше ніколи не повториться. Агов, малий. Нумо, — сказав Батько.

Він підняв праву руку й розвів пальці віялом, аби я торкнувся його, але я не став його торкатися, оскільки мені було страшно.

— Чорт. Крістофере, будь ласка, — просив Батько.

Його обличчям стікали сльози. Деякий час усі мовчали.

— Гадаю, тобі слід піти, — сказала тоді Мати, але вона говорила до Батька, а не до мене.

Тоді повернувся поліцейський, оскільки містер Шиєрс подзвонив до поліцейського відділка й сказав, що прийшов Батько, і поліцейський порадив Батькові заспокоїтися та вивів його з квартири.

— А зараз лягай спати. Усе буде добре. Я обіцяю, — сказала Мати.

І я знову заснув.

229

А поки я спав, мені наснився один із моїх улюблених снів. Інколи я бачу його вдень, але тоді це називається мрією. Але дуже часто я його бачу саме вночі.

І в тому сні майже всі люди на землі померли, оскільки вони підхопили вірус. І це не звичайний вірус. Він діє наче комп’ютерний вірус. І люди можуть підхопити його зі значенням якогось слова, яке вимовить інфікована людина, або через якийсь вираз на її обличчі, коли вона це казатиме, а це означає, що вірус можна підхопити, побачивши інфіковану людину по телебаченню, і що вірус дуже швидко пошириться світом.

А коли людей буде інфіковано, то вони сидітимуть на своїх диванах і нічого не робитимуть, вони не їстимуть і не питимуть і через це помруть. Але інколи я бачу різні версії цього сну, як знімають дві версії фільму — звичайну й режисерську, як у «Тому, хто біжить по лезу». І в деяких версіях цього сну вірус змушує людей розбиватися на машинах, або заходити в море і тонути, або стрибати в річки, і я думаю, що так було би краще, оскільки тоді навколо не було би мертвих тіл.

І зрештою у світі нікого не залишиться, окрім людей, які не дивляться одне одному в обличчя й не знають, що означають ці малюнки:

і всі ці люди будуть особливими, як я. Їм подобається бути на самоті, я їх дуже рідко бачу, оскільки вони схожі на окапі в джунглях Конго, а це така антилопа, дуже сором’язлива й рідкісна.

І я можу піти, куди мені заманеться, і знатиму,