Роман Колісник - Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

і поранені. Багато побитих коней.

7 травня увечері бриґада досягла лінії Ельби в районі Тетчева. Міст був ушкоджений совєтськими літаками. Вислали патрулі шукати переправи. В Чехії повстання — обеззброюють німців. Донесення від стеж: Авсіґ в руках чеських повстанців. Бриґада знову повертає на Тетчев. Німці кидають зброю.

При мості на Ельбі командир бриґади дає наказ сотнями, а де не можна, то роями або поодинці прориватись до американців — до Ваймара. Іти зі зброєю, як довго можна.

Вже вранці 8 травня стало відомо, що бриґада оточена. По всіх дорогах, довкола Праги, посувалися совєтські танки і змоторизована піхота. Командир бриґади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед, був відтятий від бриґади. Від німців ми довідалися про безумовну капітуляцію Німеччини. Становище, в якому опинилась бриґада, було майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим советами, з них — половину Судетами, з чеським населенням, яке вороже ставилось до всіх у німецьких уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де американці...

На всіх дорогах видно було десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними — пов'язаних колючим дротом із спеціальною вартою — наших, або калмиків. Лишилось вночі бездоріжжям пробиватись на захід. Нарешті — американський кордон. Тисячі чекають відкриття границі, що має наступити після прибуття совєтської місії. Вночі стрілянина з кулеметів — то американці затримують нетерплячих. Серед них є поранені і вбиті. Нарешті і цей фільтр — за нами. 25-30 відсотків бриґади опинилися на тилах американців, решта потрапила до совєтської неволі або загинула.

За своє коротке існування, неповних три місяці, бригада вироблялась на добру частину. Були, щоправда, недотягнення, які з часом вдалось би усунути, але все покривав молодечий запал і жертовність. Школилися і билися для України. Більшість представлених до нагородження німецькими «Залізними хрестами» від них відмовлялись, просячи бойових українських нагород. Упоминались за свої відзнаки, аби не носити чужих. Не хотіли вірити, що по 30-літньому існуванні Української Армії — не маємо бойових нагород і відзнак. Доводилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Знову потіхою було те, що десь під Берліном засідає комісія, яка видасть підручники польової та муштрової служби.

Роман Гавриляк

ПРИСЯГА ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА» НА ВІРНІСТЬ УКРАЇНІ

 

оли дивізія була в боях на фронті під Фельдбахом у квітні 1945 року, наспіла радісна вістка, що ген. Павло Шандрук організує Українську Національну Армію, до якої включає дивізію «Галичина» як 1-шу Українську Дивізію. Щоб це формально довершити, треба було провести «Присягу» на вірність Україні. Однак трудність була в тому, що Дивізія була на фронті в боях з Червоною Армією, тому було неможливо провести заприсяження у нормальний спосіб. В той час ген. Павло Шандрук відвідав Дивізію на фронті та постановив таки провести присягу.

25 квітня 1945 року, на відкритій галявині поза фронтом було збудовано підвищення, перед яким вставилися сотні з 30-го полку, що стояв у резерві, та представники з усіх підрозділів Дивізії. Посередині розставлено Гранатомет, а біля нього у вихідних уніформах, в шоломах, при короткій зброї, поклавши ліву руку на дуло, виструнчилися хорунжі: Роман Гавриляк — з 31-го полку й Роман Припхан — з 29-го. Перед ними станув генерал Павло Шандрук. Усі піднесли праву руку, повторяючи слова присяги за дивізійним капеланом поручником Михайлом Левенцем:

Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангеліею та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати.

Після проведення присяги о. Левенець виголосив коротку проповідь про значення присяги для всіх християн. Згодом говорив ген. Шандрук про конечність втримання наших традицій у боротьбі за незалежність України.

Закінчилася церемонія дефілядою перед генералом і його почтом. Був це для нас дуже зворушливий момент, бо тут здійснювалося те, про що ми мріяли від давна і аж щойно тепер осягнули по багатьох, багатьох розчаруваннях, а саме — ми стали вояками Української Армії! Відразу ми припняли на наші шапки тризуби, котрі привіз зі собою ген. Шандрук. Нарешті Актом Присяги ми виходимо з-під зверхности німців, котрі силою факту залишаються поки що в складі Дивізії, але й вони почепили на свої шапки тризуби.

Командувача Української Національної Армії ми побачили вперше. Він зробив на нас дуже позитивне враження: носив однострій УНА, який ми тоді також вперше побачили, добре себе презентував та викликав респект серед вищих дивізійних німецьких старшин.

На жаль, це прийшло дуже запізно. Не стало часу і можливости щоб провести потрібну реорганізацію та впровадити нових командирів у Дивізії. Наближався кінець війни, яку ми ще мусили закінчити силою обставин у дотеперішній структурі, але з надією, що будемо мати нагоду відіграти значну ролю в можливих нових конфліктах, які зачали тоді вже назрівати.

Біографія Павла Шандрука

 

авло Феофанович Шандрук (народився 28 лютого 1889 року в селі Борсуки Кременецького повіту на Волині, нині Лановецького району Тернопільської області — похований 15 лютого 1979, Трентон, США, на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі) — видатний український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, дійсний член НТШ.

За свідченнями Павла Шандрука, 1911 року він закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька, 1913 року — Олексіївську військову школу в Москві.

Служив у 70-му Рязанському піхотному полку, в складі якого брав участь у Першій світовій війні: командував батальйоном, був помічником командира полку з господарської частини. З 1916 — командир батальйону 232-го запасного піхотного полку, згодом служив у 2-му броньовому відділенні. Під час війни був отруєний газами, одержав всі нагороди до ордена Святого Володимира четвертого ступеня з мечами та биндою. Останнє звання в Російській імператорській армії — штабс-капітан.

У 1917 — 1920 роках перебував в Армії УНР.

З лютого 1919 р. — отаман Окремого запорозького загону, який був сформований у м. Браїлові.

У червні 1919 р. в м. Дунаївці загін приєднався до 3-ї «Залізної» стрілецької дивізії